Слово в устах одних — дух и жизнь, а в устах других — мертвая буква... Св.прав. Иоанн Кронштадтский

Ми живемо в час таких суперечностей, яких, можливо, не було за всю історію людства. З одного боку — в розтерзаних катастрофічною безвихіддю народів посилюється потяг до божественного Світла, зосередженого в Православ’ї, на православних землях Київської Русі, і ми самі болісно, але з радістю пригадуємо неминущі тисячолітні істини. З іншого боку — активізуються сили світової темряви, явного й таємного богоборства, підперті “протезом релігії” — вірою в минуще земне процвітання, у знеосіблений “рай” обмежених та бездуховних людей-машин — без роду-племені, батьківської віри, рідного слова. Єдина рятівна тенденція для світу — консолідація східнослов’янських народів, які є традиційними носіями жертовного служіння Богу та людству на основах православного світогляду. Епоха наша — без сумніву доленосна, вирішальна. На прикладі сусідки-Росії ми бачимо: з’явилася впевнена надія на радикальне духовне, а, отже, всяке інше оздоровлення, і в цьому безперечна роль Церкви — і невидима для світу молитовна, й “земна” — у співдії зі світською владою.

СЛОВО СТАЄ ЗАРУЧНИКОМ

Західний морок, проте, продовжує свою стратегію розділень з надією на владарювання... Він “страхає Москвою” і прагне будь-що “розштовхати” в різні боки три братні народи. І тут у пригоді стає все.

Зокрема, використовуються й мовні проблеми — заручником стає слово. Численні гранти, премії, нагороди заморських установ щедро роздавалися саме тим “проектам”, які якнайактивніше доводили нашу “відрубність” і взагалі цілковиту культурно-історичну ізоляцію від східного контексту, від руського кореня. Прикладів можна наводити багато, не лише мовознавчих. Будь-яка “руська” згадка витиралася, наче гумкою, західними і своїми “цивілізаторами” науки протягом останнього десятиліття, особливо на початку дев’яностих. Не знати чому, наприклад, хулиться нейтрально-історична давня назва “Малоросія” як образлива, хоча вона послідовно зустрічається в козацьких універсалах (зокрема, наводить ці документи ХVІІ століття Пантелеймон Куліш у “Записках о Юго-Западной Руси”, — “гарячий Куліш”, за словами сучасників, якого навіть колись таврували як “буржуазного націоналіста”). Гадаємо, Мала Азія не сердиться, що вона не Середня, а Далекий Схід — що він не Близький... Для обгрунтування малопереконливої теорії, що назві “Україна” мало не тисячі років, вигадуються якісь чудернацькі напівказкові гіпотези, хоча походження назви — все-таки від “окраїни” польського “господарства”, подобається це суперпатріотам чи ні. А поетична назва “Україна” вже й сама геть втратила оту справді образливу “окраїнну” внутрішню, етимологічну форму, їй не треба “шляхетних” вигадок-виправдань. Стирання етимологічного першообразу в слові, поява нового комплексу асоціацій — явище закономірне: кажучи “Пушкін” чи “Шевченко” ми ж ні на секунду не згадуємо ні “пушки”-гармати, ні чоботарське (швецьке) ремесло... Слова — не патриції й плебеї, улюбленці чи пасинки; статусу, забарвлення їм надають самі люди та історичні умови.

ЧИ ПОТРІБНА САМОІЗОЛЯЦІЯ?

Саме Слово з його історичним буттям та сучасним існуванням стає свідком, який заперечує надуті західним чадним газом “кульки” ізоляціоністських теорій.

Чи зустрічали Ви за життя хоч одного українця, який каже не “інший”, а — “инший”? А деякі теоретики пропонують казати саме так — ніби заткнувши вуха, щоб не чути реального живомовного середовища.

Ми маємо академічний орфографічний словник української мови, виданий НАН України у 1999 році. Серед упорядників — знаний академік В.М.Русанівський, далеко не новачок у мовознавстві. Але з’являється ряд “наукових дисидентів”, які звинувачують укладачів словника, законодавців найновішого українського правопису в продовженні традицій похмурих сталіно-брежнєвських часів. (Можливо, це й прозвучить дещо крамольно, але, здається, саме в парадоксальні часи радянщини, роках у 60-70-х, українська мова дістала тверду, як ніколи, унормованість. Як саме за ХХ століття Україна здобула фактичні нинішні кордони, так десь окреслились і правописні береги. За тими часами нема ностальгії у мислячих людей; але неможливо відкидати й позитиви, зокрема, наукові досягнення високого рівня — в тому числі і в галузі правописної норми. Тоді б не писали, як зараз, “триголово”: “Інтернет”, Інтернет, “інтернет”; або — мерседес, Мерседес, “Мерседес”, “мерседес”. “Вітчизняна” уніфікація, як це не дивно, мала й плюси — на відміну від сучасного західного однакового “застругування мізків”).

Звичайно, не всіх влаштовує і згаданий правопис кінця ХХ століття, зокрема, — представників консервативного табору, протилежного новаторам-"дисидентам”. Чимало людей вважають, що літера “ґ” для тих слів, яких поважний словник Бориса Грінченка нараховує всього близько 200 — ну, нехай там іще прізвища на зразок Ґалаґан чи Ґудзь, — це завелика абеткова розкіш. Часом комусь дошкуляє оте обсічене, з одним “к” “бароко” — звучить наче “кособоко” чи “однооко”. Однак, головна проблема, власне, не в тому.

Новації продовжують надходити — у 2001 році була навіть дискусія — чи не обновити... новий правопис? Чи не настав час для радикальніших нововведень? В суспільний період, коли філологія продовжує розумітися тільки як перекладацька діяльність для пристойного заробітку, коли прекрасної, багатої української мови не знають гаразд навіть численні диктори та редактори — пропонувалося й пропонується іще більше заплутати правила. Мабуть, аби питання із вивченням рідної мови, грамотного володіння нею не розв’язалося взагалі ніколи.

ХОЧ ГІРШЕ, АБИ ІНШЕ?

11 січня 2001 року газета “Літературна Україна” в полемічному порядку надала місце статті науковця В.Німчука з пропозиціями в противагу “русифікаторському” правопису. Два з половиною десятки пропонованих пунктів-правил мали виправити кривду, завдану імперсько-радянським “російщенням”. Пропонувалося, наприклад: пункт 2 — писати “инший”, “индик” ("по всій Україні в багатьох лексемах функціонує початковий ”и" — аргументував автор. Де вона, така Україна?). Звісно, давалась порада писати РусИ, радостИ, незалежностИ, племенИ (п.4); метрА, кінА (п.5) — це, мабуть, щоб полегшити творення анекдотів про селюків-українців. Пропонувалося паралельне написання: Афіни — Атени, ефір — етер (бідні вчителі!.. бідні учні!) Чимало зазнала страждань в цьому проекті церковна лексика: чого варті єпитрахИль, кИвот, прокИмен —і (Господи, прости) алИлуя... Так не співають, мабуть, навіть “дияспорні” отці.

Навіщо плутати людей і пропонувати писати “б’юро”, “б’юджет”, “проєкт”; “секвоя” замість “секвойя”? Для чого говорити в п.24, що написання “лавреат”, “фавна” (це не родовий відмінок однини слова “фавн”, а насправді — “фауна”, хто здогадався), — відображує, мовляв, реальну вимову слів?

Як розуміти, писати “г” чи “ґ” у назві “Гватемала” — їхати запитувати в тубільців, як воно там говориться? Скільки “ґ” в прізвищі “Гегель” для людини, яка не знає німецької мови — одне, два чи жодного? І взагалі, що ж об’єднує усю цю “гватемальщину” навколо українського правопису?

Об’єднуюче начало тут одне, нудне, очевидне: аби лиш не так, як у москалів, які не тільки поїли наше сало, а й забрали в нас, приховали потаємний істинний правопис.

Додамо: вони, мабуть, приховали і мільйони невидимих носіїв мови за цим “проєктом”. Бо серед українського люду від села до міста, від прибиральниці до міністра їх не видно. НІХТО ТАК НЕ ГОВОРИТЬ насправді, бо є об’єктивні закони й процеси, що формуються не в кабінетах і не за пару літ.

Не дивно, що в ході подальшої дискусії на сторінках “Літературної України” з’явилися навіть колективні статті-заклики на зразок — “Захистимо мову від реформаторів!” (22 лютого 2001 року), підписані, до речі, львівськими читачами. А горе-"проєкт”, як зазначено його публікатором, отримав схвальну оцінку наукових інституцій США та Канади. Знову — “гуманний” Захід, який вдень і вночі думає про український правопис... Схоже, що все, спрямоване на розвал у нас решток живого, здорового й історично-виправданого, отримало б на “дружньому” Заході схвалення. Мука з цими прозахідними новаціями.

До речі, грецьке слово “мартирос” (мученик) буквально перекладається як “свідок”. Свідок правди Божої. Стражденне наше слово — також свідок. Незважаючи на муки й каліцтва, які йому завдають під благими гаслами адепти “розінтеграції”, нафталінних теорій, що суперечать контексту часовому й географічному, та й здоровому глузду, — адже як не розуміти, що добро для нації не принесуть нам відомі “миротворці”, диригенти з-за океану! — наше слово самим своїм життям засвідчує, де є правда.

“Говорив народ. Мовчала преса. Переважно — говорив народ...” (Б. Олійник)

А народ скаже — як зав’яже. Міцно, непорушно, на віки.

Олександр ЯРОВИЙ, кандидат філологічних наук