Завершення будівництва Свято-Успенського собору Києво-Печерської Лаври, на превеликий жаль, не стало приводом до об’єднання нації, а тільки загострило ситуацію, яка склалася в українському православ’ї.

Чому? Що заважає мирному співіснуванню трьох відомих течій — Української Православної Церкви (УПЦ), Української Православної Церкви Київського патріархату (УПЦ КП) та Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ)? Гучні заклики до «створення єдиної помісної православної церкви» поки що ні до чого путнього не привели. Уряд нашої держави займає чітку, виважену позицію невтручання у справи Церкви. Але навіть заклик Президента до «певних політичних сил» не заробляти на цьому сумнівні дивіденди поки що не знайшов належного відгуку.

Саме в ті дні, коли Україна святкувала свою незалежність, занадто заполітизовані прихильники УПЦ-КП, включаючи священнослужителів, заходилися організовувати мітинги протесту. Кожен міг побачити в новинах телебачення їхню, м’яко кажучи, некоректну поведінку — дикий гамір, непристойні жести та заяви, що аж ніяк не узгоджуються з християнською етикою. Тоді столична міліція радісно відрапортувала, що все було гаразд і зіткнень не сталося. Однак треба визнати: все обійшлося, мабуть, тому, що найчисленніша конфесія нашої країни — УПЦ — повелася стримано. Принаймні вона не підштовхувала своїх прихильників до протистояння. Її парафіяни та священики не виходили на мітинги, коли новозбудовані храми віддавали освячувати іншим конфесіям, як приміром, Михайлівський Золотоверхий. На відміну від опонентів, друкована продукція УПЦ не заповнена нападками на колишніх колег, а містить суто релігійні питання. Її священнослужителі не припиняли займатися тим, до чого вони покликані. Втім, саме вони й могли б при бажанні «качати» свої права, бо УПЦ — єдина легітимна, визнана в світі Православна Українська Церква. Завдяки цьому це нещодавно численні віруючі нашої країни мали можливість вклонитися нетлінним мощам Пантелеймона-цілителя.

Іншій конфесії хранителі світового православ’я — афонські ченці – не довірили б таку святиню. Православна віра відома своєю консервативністю. Її канони складалися протягом двох тисячоліть, і кожна буква там полита кров’ю християнських мучеників. Тому православні вважають, що істина, яку проголосив Син Божий Іісус Христос, залишилася тут чистою та неушкодженою.

З цього випливає: ті, хто прагнуть "об’єднання гілок  українського православ’я, свідомо чи несвідомо вводять суспільство в оману. За церковними законами це неприпустимо. Крім того, всі релігії в нашій державі мають рівні права, а тому спроби в будь-який спосіб добиватися об’єднання виглядають не зовсім зрозумілими. Життя покаже,  чиї храми заповнені, а чиї порожні. Людина йде до тієї церкви, де відчувається Благодать Божа, а не до тієї, яка вважає себе “найбільш українською”. Істинна Церква стоїть вище будь-яких амбіцій, оскільки, за Євангелієм, у неї нема “ні елліна, ні іудея”, у неї всі — раби Божі.

Українська Церква не стає російською від того, що має зв’язок з Московським патріархатом чи турецькою, якщо над нею буде омофор Константинопольського (Стамбульського) патріарха. Саме тому віруючі у Карпатах лишаються українцями, незважаючи на те, що Греко-Католицька Церква підпорядкована безпосередньо Папі Римському. Зрозуміло, що кожен має право обирати, однак не слід забувати, що все ж таки ми живемо на слов’янській землі. Й не може бажати добра українцям той, хто, розпалюючи релігійну ворожнечу, хоче відірвати їх від братів-слов’ян.