Православные храмы

Храм иконы Божией Матери «Неопалимая Купина»

Храм размещается в приспособленном помещении. Ведется строительство…

Храм иконы Божией Матери «Виленская-Остробрамская» (в больнице водников)

История прихода берет свое начало в 2002 году, когда по благословению…

Публикации

Икона в Православной Церкви выступает в качестве визуализации молитвы

Со времен начала христианства в Киевской Руси через молитву перед иконами…

Биография почившего патриарха Алексия II, Предстоятеля Русской Православной Церкви

Святейший Патриарх Алексий (в миру Алексей Михайлович Ридигер) родился 23…

“Праздник, который пробудил сознание людей”

Недавно прошедшие в Киеве торжества переносят нас мысленно не только на 1020…

Сучасна суспільна, духовна та економічна ситуація в Україні потребує поєднання зусиль держави, суспільства та Церкви для вирішення насущних проблем в оздоровленні нашого життя. Особливо це стосується освіти та виховання.

Моральне, фізичне та психічне здоров’я дітей викликає велике занепокоєння. Вони часто потрапляють у соціально несприятливі обставини з усіма сумними наслідками. Якщо взяти до уваги негативний вплив на несформовану психіку деяких агресивно-епатажних ЗМІ, чужої музичної, кіно, телевізійної та інших видів масової культури, то надзвичайно важливим є залучення підростаючого покоління до традиційних духовно-етичних цінностей.

Усе наше суспільство, а особливо молодь, дедалі більше потребує таких рис як доброта, людяність, чуйність, терпіння, смирення, відповідальність, порядність. Відомо, що в Таїнстві Хрещення під впливом благодаті Божої змінюється фізична та духовна сутність людини. Але потім вона лише поступово відновлює образ і подобу Божу в процесі виховання та навчання, де беруть участь родина, школа, Церква, суспільство, держава та багато інших інститутів. Впродовж століть головним покликанням школи є одухотворення, гуманізація підростаючих поколінь, розкриття в них істинно людських здібностей та якостей, залучення їх до вищих духовно-моральних цінностей.

Чи справляється сьогодні повною мірою наша система освіти з цією високою місією? Слід сказати, що ні. На жаль, виховання принесене в жертву прагматичним інтересам. При всіх “принадах” нинішньої реформи освіти, вона нас віддаляє від духовності. Хоча сповідування віри є наріжним каменем для відродження будь-якого цивілізованого суспільства, оскільки складається з тих духовних цінностей, котрі єдині як для Євангелія, так і для конституцій багатьох сучасних держав. Тому утверджувати це слід ще на шкільній лаві.

Ми маємо бути впевнені у фізичній, а більше — моральній безпеці неповнолітніх. Варто продивитися деякі сучасні підручники, щоб зрозуміти серйоз-ність питання. Ось “Біологія людини” для 8-9 класу (автори М. Н. Шатабура, Р. Ю. Матяш, В. О. Мотузний; Київ, 1997). Тема “Розмноження та індивідуальний розвиток” присвячена сексуальним стосункам, контрацепції. І вчитель пропонує учням без зайвої сором’язливості привселюдно розповідати про суто інтимне. Замість виховання у них притаманної нашому етносу скромності та цнотливості. Перелік подібних прикладів можно продовжувати.

Ще півтора століття тому в статті “О нравственном элементе в русском воспитании” видатний педагог К. Д. Ушинський писав що “нехристиянська педагогіка — річ немислима, це потвора без голови”. Наш народ, наша освіта спробували сім десятиліть проіснувати без Бога, і тепер ми свідки плодів цього атеїстичного виховання.

Нам необхідно повернутися до Православ’я, оскільки саме воно стало основою для утвердження найхарактерніших ознак української культури як цілісної системи цінностей. Християнство не являється національною релігією для жодного народу, бо в його центрі не національна ідея, а ідея спасіння. Однак християнство і, зокрема, Православ’я — як основна релігія українців — освятило національні інтереси, національні ідеї, національні традиції, сповнивши їх вищим змістом любові, самопожертви, доброзичливості, миролюбства, милосердя, прощення.

Саме впливом православної віри обумовлені позитивні якості національного типу українського характеру, вдачі, родинного устрою, організації побутового життя, а також реакція на оточуючий світ, сила любові до Батьківщини, здатність бачити та вбирати найкраще з потужних культурних джерел. Історія України доводить, що найвищого розквіту наше суспільство, його культура та освіта досягали в ті епохи, коли Православна Церква і влада стояли поруч і разом докладали зусиль для піднесення й розвитку української держави.

Саме така співпраця на часі. Повернення сьогодні до цінностей, що є “твердинею” нації і, насамперед, до Православної Церкви, яка завжди була дбайливою та лагідною матір’ю для нашого народу, забезпечить збереження рідного дому та повагу до нього інших.

Варто пам’ятати, що 16 років тому ми відзначали не лише 1000-ліття Хрещення Русі, а і ювілей освіти на її теренах. Бо ж разом із візантійськими архієреями прийшли до нас і вчителі. Як мовиться у “Повісті минулих літ”, святий рівноапостольний князь Володимир одразу після прийняття Хрещення видав указ, згідно з яким священики шукали кмітливих і здібних дітей та віддавали їх до шкіл, заснованих при монастирях та великих соборах. І наслідки просвіти не забарилися виявитися.

У середині ХVІІ ст. архідиякон Павло Алеппський, супроводжуючи антіохійського патріарха Макарія до Москви, так описав свої враження про Україну: “По всій землі козаків ми побачили чудову рису, що вразила нас: всі вони, включаючи жінок та дітей, знають грамоту, порядок церковного богослужіння та піснеспіви. Навіть дітей-сиріт священики не залишають на вулиці, але піклуються про них та навчають грамоті”.

Що ж ми маємо сьогодні? Так, світський характер школи задекларовано, але ж вона мусить відкривати дітям багатство Православ’я в культурі та історії нашого народу. Є рівність релігій перед законом, але це ні в якому разі не означає їхньої тотожності перед культурою, історією людства, а надто — Київської Русі. Зрозуміло, що внесок Православ’я в національну культуру (літературу, мову, етику) годі й порівнювати з намаганнями деяких новомодних конфесій, тому держава та школа повинні бути зацікав-леними у всебічній підтримці нашої наці-ональної віри.

Настав час з православної точки зору дивитись на історію християнського мистецтва, церковної архітектури.

Мусимо постійно нагадувати дітям, що запорозькі козаки захищали не просто рідний край, свій народ, але й свою Православну віру, свою Православну Церкву. Вони мають знати імена національних світочів, цвіт і гордість українського народу — свв. митрополитів Іларіона, Петра Могилу, Дмитра Туптала (Ростовського). Не зайве нагадати, що такі видатні українці як Тарас Шевченко і Григорій Сковорода, Костянтин Ушинський і Микола Пирогов, Іван Котляревський і Микола Гоголь, низка інших достойних людей були православними. У духовно-освітній спадщині нашого народу перлинами сяють: “Повчання Володимира Мономаха дітям”, “Слово про закон і благодать” св. митрополита Іларіона, творчість свт. Петра Могили та П. Юркевича, спадщина Києво-Могилянської академії, народна педагогіка К. Ушинського, діяльність С. Русової та інших.

Сьогодні, як зазначив міністр освіти та науки В. Кремінь, “час освіти, яка полягає лише у пізнанні світу, закінчився. Пізнання себе, свого “я”, своїх прагнень і можливостей для самовизначення та кращої реалізації своїх сил — нове, гідне гуманізму, завдання освіти — і навчання, і виховання”.

Тому необхідно, щоб система цінностей сучасного молодого покоління спиралась на такий світогляд, в основі якого були б духовні й моральні орієнтири. Такі орієнтири дає нам Православ’я, саме завдяки йому ми сформувались як народ, і наше молоде покоління повинне знати про це. Історично склалося, що для нашого народу Православ’я — це не тільки спасенна віра, але й культура, і етика (моральні принципи), історія та література.

Традиційність і динамічність, історичність і перспектива, толерантність і принциповість — ці риси, закладені у Православ’ї, свідчать про неабияку користь, яку принесе викладання “Основ Православної віри” в молодій державі на ім’я Україна. Не давши можливості нашим дітям пити від животворящого джерела, даного Самим Богом, залишивши їх робити самостійний вибір, коли вони не розуміють правильності цього вибору, ми дуже завинимо перед Богом, нинішнім та прийдешніми поколіннями.

На щастя, крига потроху скресає. Голова Верховної Ради України академік Національної академії наук України В. М. Литвин у статті “Свято перемоги життя” говорить: “Релігійна духовність українців була визначною рисою нашого характеру на всіх етапах історичного розвитку... Духовність — це піднесення особистості над біологічним існуванням, її ціннісне звеличення. В той же час — це забезпечення моральності суспільства, його здорового розвитку... Майже двадцять століть тому відбулася повна перемога добра над злом, перемога Божа. Тепер залишається отримати її кожному з нас”.

В цій благородній справі велику допомогу людині нададуть знання про традиційну для України православну культуру. Тому викладати в школах “Основи православної культури України” не тільки можливо, але й вкрай потрібно.

Згідно з Концепцією загальної середньої освіти в Україні, школа є “основним соціальним інститутом, що робить вирішальний внесок у забезпечення духовного здоров’я нації”. Як серед керівників держави, так і серед працівників освіти є розуміння важливості духовних цінностей у вихованні молодого покоління, зокрема в Указі Президента України Л. Д. Кучми від 21 березня 2002 р. “Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій” (№ 279/2002) зазначено: “Міністерству освіти і науки України, Держкомітету України у справах релігій разом з Академією педагогічних наук України за участю церков і релігійних організацій розробити пропозиції щодо впровадження духовно-моральних цінностей у навчально-виховний процес”.

Отже, щоб система освіти базувалась на православних цінностях, потрібен тісний зв’язок між представниками державних органів управління освітою, педагогами і Православною Церквою.

В Конституції України чітко записано: “...враховуючи глибоку духовно-моральну кризу в нашій державі, національна школа покликана забезпечити наповнення всіх ланок навчально-виховного процесу провідним змістом, який би допоміг педагогам виховати високодуховну й високоморальну особистість...”.

Конституція проголосила, що Україна є суверенною, незалежною правовою державою. Реальний суверенітет — це втілення в життя прав народу, його волі йти обраним ним самим шляхом, таким, який він вважає найкращим.

Потрібно надати дитині інформацію про ту релігію, яка є основою моралі й культури нашого народу. Втрата юним поколінням духовно-моральних основ нації веде до загального забуття традицій свого народу, його історії та культури.

Сьогодні можна почути голоси на користь створення та впровадження у школи України начебто позаконфесійної, а іншими словами “позавіронавчальної” програми, яка б давала уяву про основні моральні положення, загальні для всіх релігій та віросповідань, задовольняючи тим самим будь-яку релігійну та культурологічну систему. Така концепція — атеїстична. Цей підхід — досить небезпечний, оскільки, базуючись на суто теоретичному викладенні, він призводить до вихолощування самої суті духовного виховання, що полягає у представленні певних світоглядних орієнтирів, які, завдяки їхньому глибинному, особистісному сприйняттю, могли б у подальшому служити орієнтиром у житті. За словами професора О. Вишневського: “Моральна поведінка — це не лише знання правил моралі, а й прийняття їх, життя, відповідне до них, віра в них, готовність їх відстоювати”.

Саме цю функцію “оживотворення” моральних норм, втілення їх у реальне життя, і покликана виконувати релігія. Не буває духовності “взагалі як такої”, у відриві від певної релігійної системи. Всі намагання створити моральну систему, яка була б дієвою, але при цьому не базувалася на жодній з існуючих релігій, призводитимуть до створення ще однієї, нової релігії.

Не можна не враховувати того факту, що саме Православ’я сформувало історію та культуру України, воно стоїть біля витоків нашої державності, з ним пов’язаний перший вихід України на світову арену як рівноправної, визнаної в світі держави. Православ’я відіграло виняткову роль в життєвому устрої нашої держави, суспільства, сім’ї, людини, нашої духовності та моралі. Православні християнські ідеї лягли в основу формування вітчизняної філософської системи, якій немає аналогів в світі.

Звертаючи увагу на глибокі православні традиції в історії України, варто зазначити, що Православ’я не втратило своєї актуальності й донині. Як ніяка інша релігія, воно тісно пов’язане з демократичним устроєм, адже філософія православного християнства визнає гідність людини і рівність всіх людей перед Богом. Православ’я дає змогу узгоджувати матеріальне і духовне в людині, тим самим воно не лише не заперечує активну діяльність кожної людини на благо держави, а й заохочує її. Однією з провідних цінностей Православ’я завжди був глибинний патріотизм, вірність земній Батьківщині. За словами проф. Г. Ващенка, релігійність і патріотизм — головні джерела традиційного виховання українських дітей від часів Київської Русі. Служіння Богу та Батьківщині — дві абсолютні цінності українського народу.

В багатьох країнах релігійна освіта розглядається як суттєва основа виховання моральних норм і рис характеру та входить складовою частиною в систему освітніх програм державних закладів освіти. Європейський досвід багатьох країн — зокрема Німеччини, Швеції, Греції, Румунії, Литви, Росії, Білорусії, Фінляндії, де загальна освіта за законом є світською — показує, що впровадження в шкільну освіту предметів, зміст яких має елементи релігійного, а, зокрема, християнського віровчення та світогляду — обов’язково відбувається через партнерські стосунки, діалог держави і традиційних церков цих країн.

На жаль, сьогодні засоби масової інформації охоче і частіше говорять про чаклунство, навіть в освітянських виданнях друкуються астрологічні вигадки, а проблем християнської, православної освіти майже не торкаються. Тому традиційні християнські освіта та мораль — національне надбання українського народу, і вони мають знайти гідне місце у державній системі освіти.

Віру нав’язати неможливо. З позиції богослов’я віра — дар Божий, з позиції філософії — діяння свободи. Але образ і зміст віри мають бути доступні для самосвідомості людини, що зростає. Це вже зрозуміло багатьом. Серед громадян почав формуватися соціальний запит на цілісну, орієнтовану на християнські цінності освіту, до того ж таку, яка вбирала б у себе, а не заперечувала, зміст світської наукової освіти.

Світськість державної освіти не буде порушена, якщо богословське знання буде виконувати свою функцію дисципліни мислення, зберігаючи статус саме істинного знання, а не просто популярної інформації.

Виходом із зазначеної вище ситуації могло б бути створення та впровадження альтернативних програм які б відповідали віросповіданню, а також рівню духовного розвитку батьків та дітей. Тим більше, що це повністю узгоджується зі ст. 14 Конвенції про права дитини, пріоритет якої перед Законами України визнано нашою державою:

1. Держави-учасниці поважають право дитини на свободу думки, сумління та релігії.

2. Свобода сповідувати власну релігію або віру може обмежуватися тільки у тих випадках, коли це зазначено законом і необхідне для охорони державної безпеки, громадського порядку, моралі та здоров’я населення або захисту основних прав і свобод інших осіб...

...Діти мають право розмовляти своєю мовою, сповідувати свою релігію і використовувати свою культуру.

Необхідно, щоб предмети, які формують світогляд учня, несли в собі основи вітчизняної культури та історії, виховували патріотизм, сприяли становленню активної громадянської позиції, ґрунтувались на визнанні позитивних цінностей та ідеалів. Варто наголосити на слові “позитивних”, адже саме по собі поняття “духовність” не є однозначно позитивним.

Інший чинник, який обов’язково необхідно враховувати, вирішуючи, чи можливо допускати до впровадження у школи ту чи іншу програму з духовно-морального виховання, це вплив даного курсу на особистий, психічний та фізичний розвиток учнів. Адже забезпечення психічного та фізичного здоров’я майбутнього нації завжди було і залишається одним з найперших завдань, виконання яких має забезпечувати державна система освіти.

Але ніякі системи, ніяке програмове викладання моралі не замінять особистого впливу однієї людини. Доля майбутнього кожної нації — в руках окремих осіб. Особи ці — вчителі шкіл, вихователі дитячих садочків, які сіють те чи інше моральне начало в серцях дітей. За словами професора П. Ковалевського “вчителі можуть бути благодійниками людства, але і можуть загубити ціле покоління...”

Одним із основних обов’язків кожного керівника навчально-виховного закладу є ознайомлення своїх учнів з Конституцією України, в преамбулі якої вказано на необхідність усвідомлення громадянами відповідальності перед Богом. Якщо вчителі відмовляються розкрити дітям про Кого йде мова, то про який авторитет вчителя можна далі говорити. Якщо ж намагаються говорити про це, — то ми, як правило, отримуємо тисячі суб’єктивних розповідей, або, на жаль, неграмотних поглядів на постать Бога. В народі завжди казали так: “Май дух і вмій збудити його в дітях”.

У багатьох вчителів відсутня будь-яка релігійна освіта. Засновник наукової педагогіки К. Ушинський вимагав, щоб вчитель був людиною насамперед глибоко віруючою, вимагав свідомого заглиблення в християнські джерела педагогічної науки.

Сучасна система підготовки вчителя не готує його до усвідомлення власної педагогічної місії, не формує здатності виховати в дитині відчуття сенсу власного життя; даючи наукову освіту, здебільшого, протиставляє віру та знання, науку та релігію. Скільки не існують мистецтво та  філософія, наука та політика, за їх власним визнанням, їм досі не вдалося дати людині відчуття змістовності власного життя, повноту життя та безсмертя. Все це визнають і самі філософи, політики, діячі науки. Проте філософії вдалося виявити умови, за яких життя може здобути сенс. Ці умови — існування Бога та безсмертя душі. Якщо є Бог і якщо душа безсмертна, то сенс людського існування полягає в тому, щоб вічно жити в любові до Бога, присвячувати Йому своє життя і наповнювати своє життя Його життям. До цього висновку прийшла більшість видатних філософів: Платон, Арістотель, Кант, В. Соловйов та ін.

К. Ушинський зазначав: “Якими б не були наші погляди на філософію і психологію,.. якщо ми хочемо говорити про виховання людини, то зобов’язані спочатку скласти собі поняття про людину.” Проте більшість педагогів, ставлячи перед собою мету сформувати або виховати особистість, не мають належного уявлення про саме поняття “особистість”, яке повною мірою може дати лише релігія.

За словами Голови Головного управління освіти м. Києва Бориса Жебровського, “оскільки ми повертаємо суспільство до релігії, то відбудовуючи храми, маємо відновлювати й духовні цінності”, зокрема ввести до шкільної програми “Християнську етику”. “Але це питання дуже непросте. Для цього потрібні і час, і терпіння, і сили... Найтяжчою і найболючішою є проблема помітної духовної деградації суспільст-ва, де підлітки, молодь стають незахищеною мішенню, ґрунтом для криміналітету різних мастей. І якщо ми тепер не зробимо хоча б якийсь крок на їх захист, то втратимо своє майбутнє не тільки в духовному, а й у державному масштабах...”

Богословське знання у школі покликано стати органічною частиною в культурологічному та гуманітарному модулі освітніх програм. Богослужіння, у поєднанні з відповідними знаннями, вельми бажані, але вирішальне слово про участь дітей у молитві належить батькам і відбувається у храмі.

Непоганим підґрунтям для взаємодії науково-гуманістичної і духовно-релігійної культур міг би стати пошук і ствердження в масовій свідомості загальних начал між істинами науки і догматами релігії, формування у молодого покоління духовно-моральних ідеалів добра, свободи, істини, любові, справедливості, краси, віри. Дітей необхідно оберігати від впливу новітніх форм світського ідолопоклонства та псевдорелігійного віровчення. Це завдання може бути здійснено за умови взаємодії вчителів зі священиками. Священик — сильний своєю вірою, богословськими знаннями, а також правилами поведінки відповідно до канонів Церкви. Вчитель — незамінний в розумінні типології дітей, їх ціннісних орієнтацій і психології, відповідальності перед державою за їх освіту.

В Указі Президента України сказано, що пропозиції щодо впровадження духовно-моральних цінностей у навчально-виховний процес повинні розроблятися за участю церков. Тож офіційні представники найбільшої, і до речі, традиційної релігійної конфесії в Україні — Української Православної Церкви, мають бути залучені до цієї роботи. Врешті, незаперечним є одне: знання основ православної християнської культури і етики — це та підвалина, яка дасть можливість вибудувати систему істинних духовних цінностей у житті наших дітей, сформувати ставлення їх до світу та розуміння себе у ньому, а найбільше — це морально їх загартує. Щонайбільше, працюватиме на майбутнє держави.

Протоієрей Анатолій ЗАТОВСЬКИЙ, Голова Всеукраїнського православного педагогічного товариства,

настоятель Макарівської церкви столиці

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

Яндекс цитирования Яндекс.Метрика Mail.ru Rambler's Top100 ukrline.com.ua