Православные храмы

Храм апостола Андрея Первозванного (на Печерске)

Известнейший киевский храм в честь ап. Андрея воздвигнут архитектором…

Храм трех святителей Василия Великого, Григория Богослова и Иоанна Златоуста (в Голосеево)

Деревяный однокупольный храм в честь трех святителей был построен в…

Храм святителя Николая Мирликийского (на Подоле)

Храм свт. Николая был построен в первой четверти XII в. на…

Публикации

Преподобный Иоанн Рыльский

Преподобный Иоанн Рыльский почитается как покровитель Болгарии. Он родился во…

Современный вертеп

История Рождества Спасителя при ее общеизвестности никогда не становится…

Интерьвью Предстоятеля УПЦ

Предстоятель Украинской Православной Церкви Блаженнейший Владимир, Митрополит…

Слово в устах одних — дух и жизнь, а в устах других — мертвая буква... Св.прав. Иоанн Кронштадтский

Ми живемо в час таких суперечностей, яких, можливо, не було за всю історію людства. З одного боку — в розтерзаних катастрофічною безвихіддю народів посилюється потяг до божественного Світла, зосередженого в Православ’ї, на православних землях Київської Русі, і ми самі болісно, але з радістю пригадуємо неминущі тисячолітні істини. З іншого боку — активізуються сили світової темряви, явного й таємного богоборства, підперті “протезом релігії” — вірою в минуще земне процвітання, у знеосіблений “рай” обмежених та бездуховних людей-машин — без роду-племені, батьківської віри, рідного слова. Єдина рятівна тенденція для світу — консолідація східнослов’янських народів, які є традиційними носіями жертовного служіння Богу та людству на основах православного світогляду. Епоха наша — без сумніву доленосна, вирішальна. На прикладі сусідки-Росії ми бачимо: з’явилася впевнена надія на радикальне духовне, а, отже, всяке інше оздоровлення, і в цьому безперечна роль Церкви — і невидима для світу молитовна, й “земна” — у співдії зі світською владою.

 

СЛОВО СТАЄ ЗАРУЧНИКОМ

Західний морок, проте, продовжує свою стратегію розділень з надією на владарювання... Він “страхає Москвою” і прагне будь-що “розштовхати” в різні боки три братні народи. І тут у пригоді стає все.

Зокрема, використовуються й мовні проблеми — заручником стає слово. Численні гранти, премії, нагороди заморських установ щедро роздавалися саме тим “проектам”, які якнайактивніше доводили нашу “відрубність” і взагалі цілковиту культурно-історичну ізоляцію від східного контексту, від руського кореня. Прикладів можна наводити багато, не лише мовознавчих. Будь-яка “руська” згадка витиралася, наче гумкою, західними і своїми “цивілізаторами” науки протягом останнього десятиліття, особливо на початку дев’яностих. Не знати чому, наприклад, хулиться нейтрально-історична давня назва “Малоросія” як образлива, хоча вона послідовно зустрічається в козацьких універсалах (зокрема, наводить ці документи ХVІІ століття Пантелеймон Куліш у “Записках о Юго-Западной Руси”, — “гарячий Куліш”, за словами сучасників, якого навіть колись таврували як “буржуазного націоналіста”). Гадаємо, Мала Азія не сердиться, що вона не Середня, а Далекий Схід — що він не Близький... Для обгрунтування малопереконливої теорії, що назві “Україна” мало не тисячі років, вигадуються якісь чудернацькі напівказкові гіпотези, хоча походження назви — все-таки від “окраїни” польського “господарства”, подобається це суперпатріотам чи ні. А поетична назва “Україна” вже й сама геть втратила оту справді образливу “окраїнну” внутрішню, етимологічну форму, їй не треба “шляхетних” вигадок-виправдань. Стирання етимологічного першообразу в слові, поява нового комплексу асоціацій — явище закономірне: кажучи “Пушкін” чи “Шевченко” ми ж ні на секунду не згадуємо ні “пушки”-гармати, ні чоботарське (швецьке) ремесло... Слова — не патриції й плебеї, улюбленці чи пасинки; статусу, забарвлення їм надають самі люди та історичні умови.

 

ЧИ ПОТРІБНА САМОІЗОЛЯЦІЯ?

Саме Слово з його історичним буттям та сучасним існуванням стає свідком, який заперечує надуті західним чадним газом “кульки” ізоляціоністських теорій.

Чи зустрічали Ви за життя хоч одного українця, який каже не “інший”, а — “инший”? А деякі теоретики пропонують казати саме так — ніби заткнувши вуха, щоб не чути реального живомовного середовища.

Ми маємо академічний орфографічний словник української мови, виданий НАН України у 1999 році. Серед упорядників — знаний академік В.М.Русанівський, далеко не новачок у мовознавстві. Але з’являється ряд “наукових дисидентів”, які звинувачують укладачів словника, законодавців найновішого українського правопису в продовженні традицій похмурих сталіно-брежнєвських часів. (Можливо, це й прозвучить дещо крамольно, але, здається, саме в парадоксальні часи радянщини, роках у 60-70-х, українська мова дістала тверду, як ніколи, унормованість. Як саме за ХХ століття Україна здобула фактичні нинішні кордони, так десь окреслились і правописні береги. За тими часами нема ностальгії у мислячих людей; але неможливо відкидати й позитиви, зокрема, наукові досягнення високого рівня — в тому числі і в галузі правописної норми. Тоді б не писали, як зараз, “триголово”: “Інтернет”, Інтернет, “інтернет”; або — мерседес, Мерседес, “Мерседес”, “мерседес”. “Вітчизняна” уніфікація, як це не дивно, мала й плюси — на відміну від сучасного західного однакового “застругування мізків”).

Звичайно, не всіх влаштовує і згаданий правопис кінця ХХ століття, зокрема, — представників консервативного табору, протилежного новаторам-"дисидентам”. Чимало людей вважають, що літера “ґ” для тих слів, яких поважний словник Бориса Грінченка нараховує всього близько 200 — ну, нехай там іще прізвища на зразок Ґалаґан чи Ґудзь, — це завелика абеткова розкіш. Часом комусь дошкуляє оте обсічене, з одним “к” “бароко” — звучить наче “кособоко” чи “однооко”. Однак, головна проблема, власне, не в тому.

Новації продовжують надходити — у 2001 році була навіть дискусія — чи не обновити... новий правопис? Чи не настав час для радикальніших нововведень? В суспільний період, коли філологія продовжує розумітися тільки як перекладацька діяльність для пристойного заробітку, коли прекрасної, багатої української мови не знають гаразд навіть численні диктори та редактори — пропонувалося й пропонується іще більше заплутати правила. Мабуть, аби питання із вивченням рідної мови, грамотного володіння нею не розв’язалося взагалі ніколи.

 

ХОЧ ГІРШЕ, АБИ ІНШЕ?

11 січня 2001 року газета “Літературна Україна” в полемічному порядку надала місце статті науковця В.Німчука з пропозиціями в противагу “русифікаторському” правопису. Два з половиною десятки пропонованих пунктів-правил мали виправити кривду, завдану імперсько-радянським “російщенням”. Пропонувалося, наприклад: пункт 2 — писати “инший”, “индик” ("по всій Україні в багатьох лексемах функціонує початковий ”и" — аргументував автор. Де вона, така Україна?). Звісно, давалась порада писати РусИ, радостИ, незалежностИ, племенИ (п.4); метрА, кінА (п.5) — це, мабуть, щоб полегшити творення анекдотів про селюків-українців. Пропонувалося паралельне написання: Афіни — Атени, ефір — етер (бідні вчителі!.. бідні учні!) Чимало зазнала страждань в цьому проекті церковна лексика: чого варті єпитрахИль, кИвот, прокИмен —і (Господи, прости) алИлуя... Так не співають, мабуть, навіть “дияспорні” отці.

Навіщо плутати людей і пропонувати писати “б’юро”, “б’юджет”, “проєкт”; “секвоя” замість “секвойя”? Для чого говорити в п.24, що написання “лавреат”, “фавна” (це не родовий відмінок однини слова “фавн”, а насправді — “фауна”, хто здогадався), — відображує, мовляв, реальну вимову слів?

Як розуміти, писати “г” чи “ґ” у назві “Гватемала” — їхати запитувати в тубільців, як воно там говориться? Скільки “ґ” в прізвищі “Гегель” для людини, яка не знає німецької мови — одне, два чи жодного? І взагалі, що ж об’єднує усю цю “гватемальщину” навколо українського правопису?

Об’єднуюче начало тут одне, нудне, очевидне: аби лиш не так, як у москалів, які не тільки поїли наше сало, а й забрали в нас, приховали потаємний істинний правопис.

Додамо: вони, мабуть, приховали і мільйони невидимих носіїв мови за цим “проєктом”. Бо серед українського люду від села до міста, від прибиральниці до міністра їх не видно. НІХТО ТАК НЕ ГОВОРИТЬ насправді, бо є об’єктивні закони й процеси, що формуються не в кабінетах і не за пару літ.

Не дивно, що в ході подальшої дискусії на сторінках “Літературної України” з’явилися навіть колективні статті-заклики на зразок — “Захистимо мову від реформаторів!” (22 лютого 2001 року), підписані, до речі, львівськими читачами. А горе-"проєкт”, як зазначено його публікатором, отримав схвальну оцінку наукових інституцій США та Канади. Знову — “гуманний” Захід, який вдень і вночі думає про український правопис... Схоже, що все, спрямоване на розвал у нас решток живого, здорового й історично-виправданого, отримало б на “дружньому” Заході схвалення. Мука з цими прозахідними новаціями.

До речі, грецьке слово “мартирос” (мученик) буквально перекладається як “свідок”. Свідок правди Божої. Стражденне наше слово — також свідок. Незважаючи на муки й каліцтва, які йому завдають під благими гаслами адепти “розінтеграції”, нафталінних теорій, що суперечать контексту часовому й географічному, та й здоровому глузду, — адже як не розуміти, що добро для нації не принесуть нам відомі “миротворці”, диригенти з-за океану! — наше слово самим своїм життям засвідчує, де є правда.

“Говорив народ. Мовчала преса. Переважно — говорив народ...” (Б. Олійник)

А народ скаже — як зав’яже. Міцно, непорушно, на віки.

Олександр ЯРОВИЙ, кандидат філологічних наук

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

ukrline.com.ua Mu Rambler's Top100 ya.ts ya.me