“Він був сином мужика — і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком і — став гігантом в царстві людської культури” І.Я. Франко

Що можна сказати про людину, коли про неї сказано вже все, яку знають всі, кожен крок якої у всіх на виду, не дивлячись на те, що з дня її смерті пройшло вже більше ста років? Перш за все те, що людина не вмирає, коли віддає себе всім без останку, коли висіває зерна своїх талантів для того, щоб пожинали інші. Саме таким — живим, сучасним, завжди актуальним і є Тарас Григорович Шевченко.

Без перебільшення можна сказати, що він був живою іконою своєї епохи і одночасно іконописцем свого народу. Його помітили ще молодим кріпаком як талановитого художника, художником він і залишився, вже ставши поетом. Поезія в його руках стала пензлем, що зображала на папері відблиск божественної гармонії, джерелом якої є Бог-Творець. Але в світі викривлених дзеркал поет приречений на страждання. Однак це не божественні страждання за рід людський, Шевченко страждав по-людськи — пристрасно, іноді зі сльозами на очах, а іноді гнівно розриваючи на собі одяг або б’ючи себе в груди, щоб показати “де раки зимують”. А інколи, коли погляд проникав в глибину століть і там розглядав майбутнє, його серце пронизував страх і за нас, і за себе. І тоді просто по-людськи хотілося заплющити очі:

Думи мої, думи мої, лихо мені з вами,

Нащо стали на папері сумними рядами.

(“Думи мої, думи...”)

Сумною і скорботною здається нам іноді лірика Шевченка. Але саме такою, смиренною, вигнаною за межі нашої свідомості, і являється правда. Її ікону Тарас Григорович писав все своє життя. Але чи зможе людина своїми силами, своїм потужним, але обкладеним плотською неміччю інтелектом, витримати тягар людської неправди на своїх плечах?

Я не нездужаю, нівроку,

А щось такеє бачить око,

І серце жде чогось, болить,

Мов негодована дитина.

(“Я не нездужаю...”)

Шевченко писав про Україну, він хворів нею. Він бачив її в образі матері, дитини, наймички, дівчини, згвалтованої і покинутої на перехресних стежках світових цивілізацій, а також відвертого варварського безкультур’я. Хто ми? “Чиїх батьків чиї ми діти?”, — запитує поет в посланні “І мертвим, і живим...”, тобто в нас з вами.

Людина є те, що вона споживає, казали грецькі філософи. І те, що ми споживаємо сьогодні в духовному просторі України навряд чи можна назвати “калорійною їжею”. Адже Україна перетворилась в величезний Макдональдс, в якому релігія підмінена спецефектом з яскравим освітленням, а шикарна реклама чужої продукції на своїх етикетках містить образ Божої Матері:

Нерозумні діти. Хто вас

щиро без матері

Привітає в світі?

(“Гайдамаки”)

Проблема самоідентифікації нації, збереження її духовних цінностей і культури, яка з Божого Промислу в силу певних історичних обставин являється глибоко православною, та виховання на її основі майбутніх поколінь сьогодні як ніколи дає про себе знати. Голос поета і тут непокоїть наші серця:

І хилитесь як і хилились!

І знову шкуру дерете

З братів незрячих гречкосіїв,

І сонця правди дозрівать

В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову.

(“І мертвим, і живим...”)

Відомий культуролог Тайлор в своїй теорії розвитку цивілізацій наголошував, що відрив культури від релігії призводить до загибелі нації — носія цієї культури. Така була доля Ізраїлю, таким же бачив шлях України І. Франко в поемі “Мойсей”. І такою ж приреченою на спасіння через очистительну “пещь огненную” страждань і поневірянь переживав долю свого народу Шевченко.

Насправді поет за ширмою соціальних проблем бачив набагато глибше. Він показав людину як основу нації і суспільства, але спустошену нормами безблагодатної поверхово-християнської моралі:

А люди серця не побачать,

А скажуть — ледащо!

Саме такою постає немічна душа людини в образі Катерини. Вона по-дитячому довірлива і за те обманута коханим і покинута рідними батьками. Шевченко побачив і розкрив глибоку кризу християнства без Христа, в якому людина такою, якою вона є, просто не знаходить собі місця. Адже тут панує так звана суспільна справедливість без милосердя, закон без благодаті. “Несть человек иже не согрешит” (3 Цар. 8, 46), — сказано в Святому Писанні, а залізна завіса соціальної справедливості не здатна помилувати без Христа. В такому ж становищі опинилася сучасна молодь. Вона втратила орієнтири. І за помилки, здійснені в своєму житті, чекає “справедливого суду” суспільства, яке не хоче віддавати його в руки Божі.

За що мене як росла я,

Люде не любили?

За що мене як виросла

Молодую вбили?

(“Лілея”)

І молодь біжить. Перш за все від самої себе, від всілякої моралі і релігії, а голос Тараса Григоровича нагадує:

Задзвонили, задзвонили!

Пішла луна гаєм.

“Ідіть же ви та помолітесь,

А я доспіваю”.

(“Гайдамаки”)

Істинний творець не просто творить, а живе тим, що творить. Кожен його образ — це він сам частинка його життя , частинка життя і боротьби за життя кожного з нас. Хоча б тому, що він залишається для нас просто людиною, яка не побоялась розкрити свій внутрішній світ, свої переживання і надії “страха ради иудейска”.

Про великих митців якось не прийнято говорити просто, але тоді стане незрозумілою їхня творчість, або, як казав О.Довженко в своєму “Щоденнику”, часта присутність принижує велич. Довженко мав на увазі велич ідола, що стоїть мертвою фігурою на п’єдесталі епохи. Шевченко ж присутній серед нас своїм словом. Він зрозумілий нам, тому що так само як і ми падав і вставав, і біль від падіння виплескував в своїх віршах. Творчість поета — це його сповідь, а не тільки гучні сентенції на суспільно-політичну тему. Будуючи пам’ятник поету, нам варто було б переглянути життя навколо себе: чи не повторюємо ми тих помилок, на які вказували пророки нашим батькам? Чи не будуємо ми пам’ятники тим, кого вчора вбивали наші батьки, а сьогодні вбиваємо ми своєю байдужістю? (Мф. 23, 29–32).

Коли вчитуєшся в Шевченка, то розумієш, що він підняв тягар, який сам не доніс до кінця. І кожен з нас, читачів, являється свого роду Симоном Киринеянином, який допомагає Христу донести Свій Хрест до Голгофи. Сучасний богослов прот. Геннадій Фест хресний шлях Христа називає борінням, яке переживає в своєму житті кожна людина.

І Тарас Григорович теж боровся, але за земну справедливість. Він марив раєм на землі разом із своєю безталанною жницею, котра пішла Івана-сина годувать. Заради цього став членом Кирило-Мефодіївського товариства і за це поплатився солдатчиною. “Та де ж тая правда!?”,— кричить він разом зі своїм Назаром Стодолею. Який зміст людського страждання, коли поряд, в мріях поета, в статуті товариства “Книзі буття українського народу” Костомарова існує омріяна ідеальна Україна. Батьківщина поета, в якій “нічого кращого немає, як тая мати молодая із тим дитяточком малим”.

Проте Шевченко втікав з України і одночасно прагнув туди всією своєю душею. Його доля спіткала також тисячі патріотів-емігрантів, що волею-неволею опинилися за межами рідної землі. Це схоже на історію Адама і Єви, які за межами раю опинились на чужині, із сумом в душі за втраченим щастям — зі страхом перед реаліями життя і його неправдою, джерелом якої являємось ми самі, що “Україну в льох перетворили”.

В свій час Белінський казав: “Я ненавиджу справедливості, за яку борюсь”. Мені здається, що Шевченко теж встиг її зненавидіти. Можливо не до кінця. Його сучасник єпископ Михаїл (Грибановський) говорив, що суспільство своїми тільки засобами бореться з проблемами поверхово, обрізуючи гілки, на місті котрих виростають нові. А християнство дивиться в корінь проблеми, в саму людину. І таким чином, оздоровлюючи сам корінь, оживотворяє суспільство. Як писав поет:

Умийтеся! Образ Божий

Багном не скверніте.

Не дуріте дітей ваших, що вони на світі

На те тілько, щоб панувать.

Ось чому струни його душі заспівали в унісон з Давидовою Псалтир’ю. Адже тут всі почуття живої і віруючої душі. Тут знаходить відпочинок втомлена Тарасова душа. Слушно зауважив з цього приводу відомий шевченкознавець Є. Сверстюк, що можливо саме в такому “молитовному ключі — вічна таємниця поезії “Кобзаря”, сумирного з ладом народної душі, спраглої любові, правди і добра?”

Ще змалку Давид складав у своєму серці ці рядки, ходячи по Палестинських долинах, а юний Тарасик поглинав їх своєю дитячою допитливою душею:

А я собі у бур’яні

Молюся Богу і не знаю,

Чого маленькому мені

Тоді так приязно молилось,

Чого так весело було?

(“А я собі у бур’яні...”)

І в час життевих буревіїв і жорстоких випробовувань Давид перебирав струни псалтирі в молитві до Бога, а разом з ним і Шевченко:

Спаси мене, молюся,

І воспою знову

Твої блага чистим серцем

Псалмом тихим новим

(“Давидові псалми”)

Т.Г.Шевченко — це своєрідний феномен в культурі України, в глибоко релігійній, православній культурі. Адже критерієм цінностей в українському соціумі являлась проповідь священика, Святе Письмо і томик Сковороди або Кобзар, а не газети та журнали. Прикладом для наслідування в молоді слугували борці за віру — а не борець з російськими солдатами Рембо. Найтонша канва свідомості українця заповнювалась образами, які проникали в культуру України з Біблії, скарбниці глибинного духовного досвіду людства. Як писав П. Тичина про “Давидові псалми”: “Десять поезій Кобзаря є не лише високохудожніми переспівами пісень-молитов, а своєрідними заповітами рідному народові”. В одній особистості переплелась доля народу і доля людини. Мабуть тому в простій українській хаті поряд з іконами висів портрет Шевченка.

Перед своєю стратою Сократ сказав: “Я помираю для того, щоб залишитись живим”. Адже у Бога всі живі. А тому Православна Церква поминає Тараса Григоровича як своє грішне чадо, яке потребує молитви і надіється, що Бог упокоїть його в обителях праведних. Так, у вівторок першої седмиці Великого посту в Каневі, на могилі поета, Блаженнішим Володимиром, Митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем Української Православної Церкви була здійснена літія за упокій душі раба Божого Тарасія.

Діонисій Таргонський