Це і парадокс, і сумна закономірність нашого часу, що з’явилися такі телепередачі, як “Вікна”, “Дівочі сльози”, “Заборонена зона” і навіть стали, як засвідчують рейтинги, надзвичайно популярні.

Водночас із засиллям на нашому телебаченні повсюдного “чорного”, відверто насильницького кіно, подібні розважальні шоу воістину жахливим пресингом тиснуть на нашу свідомість, особливо дітей та підлітків з несформованою слабкою психікою.

Це парадокс, що нецензурщина, перемивання “кісточок” близьких людей, прання “брудної білизни” перед очима десятків безпосередніх свідків і мільйонів потенційних глядачів розцінюється як прогрес у розвитку телевізійної індустрії.

Не будемо акцентувати увагу на штучності і фальшивості усього того, що глядач бачить на екрані, хоча, цілком можливо, серед телеманів є й такі легковіри з “розкритими настіж” очима, котрі вірять кожному слову, кожній сфабрикованій у студії ситуації, захоплено стежачи за примітивно зрежисованою і не менш бездарно зіграною пародією на нібито психологічну життєву ситуацію.

“Завісь вікно, нехай не дивляться цікаві”, — так казала мама... Нині, схоже, вже нічого ні особистого, ні сокровенного не лишилося.. “Посмакувати” чужими інтимностями, показати їх усьому світу, привертаючи до себе увагу, — схоже, нормою і правилом робиться такий підхід. Бо це, начебто, сучасно, і на цьому, як з’ясовується, можна добре заробити, ще й стати популярним, відомим, навіть знаменитим.

Відчинені вікна і двері до спалень кінозірок, винесення на публіку власного бруду і цинічне подавання його як ознак оригінальності, особливості, винятковості людини, аж до похваляння ним.

Те, що людині має бути гидке в самій собі, чого вона мусить соромитися, з чим повинна боротися, щоб стати кращою, — все це посередництвом телебачення стає звичайним, а отже, виправданим, мало не обов’язковим явищем. Подивіться: ми ж усі такі! Є навіть гірші за мене! Я думав, що лише я заздрісний, злий і жорстокий, а он у “Вікнах” показали такого, що я проти нього — мало не ангел! Я думав, що лише я можу обманювати, — і соромився цього та старався не виявити на людях, аж он там показують таких обманщиків, що я, виходить, дитя невинне! Я думав, що бити свою жінку і блудити з чужою — гріх, аж, бачте усі блудять, та ще й як! не ховаються, і не соромляться. Я можу бути спокійний: я — нормальний, навіть кращий за інших, інші-бо дозволяють собі ще гірше.

Дмитро Нагієв, телеведучий “Вікон”, та іже з ним, створили телепередачу, камеру якої сфокусували у темні кутки людського життя і людської душі, і осяяли їх “сяйвом” новітньої “істини”. Ми стаємо, зрештою, тим, що вбираємо в себе. Говори людині, що вона свиня, тикай пальцем у її свинство, — і вона рано чи пізно захрюкає...

Кажуть: хіба це злочин — дивитися розважальну телепрограму? Я — відпочиваю, не заважайте. Можливо, це й не гріх, тим паче — не злочин. Це — саморозтління, яке йде слідом за моральним гріхом-злочином.

Так, у людини, зокрема у глядача, завжди є вибір. Слава Богу, наше телебачення забезпечує його, пропонуючи й інші програми, значно “поживніші” і для душі, і для розуму, але, на жаль, вони на перший погляд не такі привабливі, їх не так багато і зроблені вони не з такою “пристрастю”, отож і сприймаються часто не з таким “апетитом”. Атож, бездуховна отрута полонить в першу чергу тих людей, хто дає себе полонити, але не треба ховати голову в пісок. Бо є ще й “друга черга”, і хто переконаний у собі настільки, щоб бути певним, що вистоїть перед наступною спокусою?

Показуючи всі ці “Вікна”, “Великі прання” і т. д, і т. п. — щедро, в доступний час, “присмачуючи” мову учасників вульгарною і нецензурною лексикою (“фіговий листочок” приглушення мату “кокетливим” “пі” нічого не рятує, а лише привертає увагу до отого місця, яке “прикриває”), роблячи “героями нашого часу” всіляких розпусників та негідників, тішачись тим, що “природність і пристрасність” їх подачі доходить до мордобою, — і інфантильно сподіваючись, що ці карикатури на варварський рівень людських стосунків змушують глядача критично переглянути своє життя, телебачення утверджує все це в нашому житті і реально сприяє розтлінню людей.

Якщо зазирнути через отакі “вікна” у наше майбутнє, ми побачимо прірву.

Наталка РОМОДАНІВСЬКА, м. Полтава