Кілька слів про піратське видання лжепатріарха, яке він намагається увіпхати в кожну оселю

Михайло Денисенко, більш відомий широкому колу як відлучений від Церкви колишній чернець Філарет ( що нині “працює патріархом” УПЦ-КП), нещодавно шокував віруючих України. Він незаконно видав в перекладі на українську мову видатну працю — “Закон Божий” знаменитого богослова і монархіста, подвижника Російської Зарубіжної Православної Церкви прот. Серафима Слободського, проілюструвавши книгу своїми 24 кольоровими фотографіями, обкраявши і доповнивши її русофобією, ненавистю до самодержавства, єретичними вигадками і хулою на Російську Православну Церкву (як сучасну, так і дореволюційну), до якої і належав покійний богослов.

Такого святотатства, мабуть, історія книговидання ще не знала. Проте книга проголошена “першим україномовним “Законом Божим”, і тепер діти можуть вивчати основи віри православної, насолоджуючись зображеннями підданого анафемі Філарета, багаторічного куратора атеїстичної роботи в Україні від ЦК КПУ Леоніда Кравчука, колишніх комуністичних літераторів, а зараз нардепів Жулинського, Драча, Мовчана та іншої так званої “братії”...

Протоієрей Серафим Слободськой писав свою чудову працю для дітей та онуків вигнанців — російської еміграції, оскільки “більшість російських дітей і молоді знаходиться в оточенні іноземного середовища”. Вона пройнята дивною ясністю, чистотою і любов’ю до покинутої Росії, її тисячолітньої віри, що сформувала російську душу, до Православної Церкви, Її історії, традицій і мови (один розділ так і називається: “Вчимося читати і молитися церковнослов’янською”). Зрозуміло, що під редакцією анафеми “російські діти” стають “українськими”, всі позитивні згадки про Російську Православну Церкву були вирізані, багато глав, у тому числі про церковнослов’янську мову, було скасовано. Зате між третьою (Новим Завітом) і четвертою (Про віру і життя по-християнськи) частинами був вставлений анонімний розділ апологетики філаретівського розколу і його самозваного патріарха. Недосвідчений читач може подумати, що цей розділ також належить протоієрею Серафиму! Таким чином Філарет вирішив, наче змій, між розділами проповзти в “Закон Божий”.

Розділ цей пройнятий неуцтвом, підтасовуваннями і неприкритою ненавистю до Православної Церкви. Вона, як і самодержавство, нібито тільки те і робила, що пригноблювала, “зросійщувала” і винищувала “українське православ’я”. На думку лжепатріарха, “московський цезарепапизм завершився проголошенням царя главою Церкви”. Навіть дивно, що таку дурість може стверджувати колишній кандидат богослов’я! Невже він не знає, що в Православ’ї Главою Церкви був і залишається Христос Спаситель?!

Потім, впадаючи в єресь фелітизма, Філарет починає аналізувати етнічні корені Київських митрополитів. У 1799 році на київську кафедру нібито вперше призначили не українця (насправді “не українцями” були десятки Київських митрополитів) — митрополита Гавриїла (Бонулеско-Боідоні), молдаванина.

Етнічні корені для Філарета виявилися важливими, оскільки він раптом пригадав, що по-батькові він українець. І тому в 1966 році став нібито першим Київським митрополитом-українцем за останні 150 років. А митрополити Філофей (Успенський), Ісидор (Нікольський), Платон (Городецький) та ін.? Чому ж тоді їм відмовлено в “українстві”? В паспорті не зазначено? Так і Тарас Шевченко за паспортом “російський міщанин”. А чому в українстві відмовлено українцям: архієпископу Київському полтавчанину Димитрію (Вербицькому), в’язню сталінських таборів; священномученику архієпископу Олександру (Петровському), волинянину, загиблому у в’язниці; архієпископу Василію Богдашевському, в’язню, який помер під час голодомору, та ін.? Тільки тому, що, очолюючи Київську кафедру, вони за віру православну пішли на смерть, а не у співробітники КДБ, як “товариш Денисенко”?

До ворогів України, “українофобів”, був зарахований і митрополит-вигнанець Антоній Храповицький, а також вся ієрархія “Московської Патріаршої Церкви”, яка нібито в 1920 р. “почала велику боротьбу” проти автокефалістів. Цікаво, яку боротьбу вона могла вести, якщо до 1927 року в місцях позбавлення волі знаходилися близько 130 єпископів РПЦ, причому за доносами революціонерів-автокефалістів і “обновленців”. Зате панегіриками оспівані самосвяти Василь Липківський та Нестор Шараївський, які завзято виконували вказівки ВГПУ по знищенню Церкви “зсередини” і відправили до таборів сотні православних священнослужителів.

Особливо цікаві пасажі про сучасний стан Церкви в Україні. Філарет віддає хвалу родоначальникам автокефального руху в Україні, забуваючи нагадати, як ці родоначальники ставилися до Філарета. “Патріарх УАПЦ і УПЦ-КП” Мстислав Скрипник, як відомо, називав філаретівщину “головним лихом України”; “Патріарх УАПЦ” Володимир Ярема в своїй останній книзі іменував Філарета “сатаною українського народу”, “патріарх УПЦ-КП” Володимир Романюк вважав Філарета мафією і просив захисту у Київському управлінні по боротьбі з організованою злочинністю. Також не буде зайвим нагадати, що коли Філарет, прихопивши церковну касу, втік до автокефалів і оголосив себе “затятим націоналістом”, 318 православних священнослужителів м.Києва (УПЦ і УАПЦ) виступили із заявою в парламентській газеті “Голос України”. В ній вони нагадали про те, що Філарет завжди був сталіністом, що після подій у Вільнюсі закликав “чавити демократію танками”, навчав, “що української мови не існує, а є лише польсько-жидівський гібрид”. На жаль, ось такою і є реальна, а не міфологізована історія розколу і розколоучительства в Україні.

Проте, питається, яке відношення все це має до “Закону Божого” прот. Серафима Слободського, дійсно високої і чудової праці? Для чого Філарет вирішив влити в неї дозу отрути і ненависті до Православної Церкви і видати величезним накладом? Для чого рекламувати його як “перший “Закон Божий” українською мовою”, хоча всім відомо, що перший “Закон Божий” українською мовою складений і виданий ще в 1994 році чудовим українським богословом, ректором Волинської Духовної Семінарії прот. Петром Влодеком? До речі, цю книжку Філарет теж піратськи перевидає, супроводжуючи власним “благословенням” на другому листі обкладинки. Чи це непереборне бажання в’їхати на чужому горбі, якщо не в рай, то в українську сім’ю, школу, бібліотеку? Проте, у будь-якому випадку, очевидно, що підданий анафемі Філарет, прагнучи стати героєм України, як був, так і залишиться її ганьбою, самозакоханою, жалюгідною і нерозкаяною.

Василій АНІСІМОВ