“А я великою милістю Твоєю, увійду в дім Твій, поклонюся святому храму Твоєму у страху Твоєму” (Пс. 5, 8).

Давид входить у храм завдяки неосяжній милості Божій, і, увійшовши до будинку Божого, звертається до Господаря цього будинку, до Бога. Отже, входження наше в храм — це не тільки акт людської свободи та бажання, це одночасно і дія Божественної волі. Саме богоспілкування, як прояв волі Божої і вільного волевиявлення людини, є метою входження людини в дім Божий.

Потім вустами пророка Давида Старий Завіт говорить нам про те, що храм є домом Господа, отже господар у ньому — Господь. А оскільки храм є домом Божим, то він святий, і тому ми йому поклоняємося. Ті, що входять в храм — входять в будинок Божий, вступають у спілкування з Господом і приєднуються до Його святості.

Оскільки храм є домом Господа Бога і домом святим, входження в нього означає, що зустріч Божественної милості з людською волею завершується в ньому вищим актом людської енергії, тобто поклонінням і богослужінням: “Поклонюся святому храму Твоєму”.

Проте виникає ще одне питання: як нам входити в храм? На це нам Святе Письмо відповідає словами псалмоспівця Давида: “... в страху Твоєму”. Тут для пересічної людини може виникнути проблема: виходить, мої стосунки з Богом тримаються на страху і моя зустріч з Ним в храмі є якоюсь страшною справою? Звичайно, ні! Одна справа — суто людський страх, страх без Бога, та зовсім інша — страх Божий, названий у Святому Письмі початком мудрості. “Початок мудрості — страх Господній” (Притч. 1, 7). Іншими словами, тут страх Господній має зв’язок з божественною мудрістю, яка, у свою чергу, має глибокий зв’язок з радістю. В даному випадку йдеться не про страх і жах, на зразок реакції на  сучасний тероризм абощо, а про страх Господній, неможливість самої думки про те, що можна втратити причетність до Нього, позбавитися радості і миру.

Саме такий погляд на страх Божий мали святі отці Сходу і Заходу, великі світильники і ченці, саме він лежав в основі філософії та богослов’я існування: в їхньому розумінні страх Божий — це страх не втратити Джерело життя і радості.

З такими думками та відчуттями ми повинні входити в храм — місце єднання з Богом і усвідомлення Його незбагненної слави. Пророк Ісайя в рік смерті царя Озії був удостоєний чудесного видіння, про яке в книзі його мовиться: “Бачив я Господа, який сидить на престолі високому і величному, і края риз Його наповняли увесь храм” (Іс. 6, 1). Доповненням до цього є слова пророка Єзекіїля, які підтверджують істину, що слава Божа відкривається в домі Його: “І підняв мене дух, і ввів мене у внутрішній двір, і ось, славою Господа сповнився увесь храм” (Єз. 43, 5).

Від храму та слави Божої в ньому, від пророків і пророчих слів ми переходимо до головного — до Церкви. Церква завершує і відкриває Троїчне Таїнство слави Божої в боголюдському Тілі Христовому та постійній присутності Духа Святого. Тому ми і називаємо храм церквою, щоб визначити його зміст і торкнутися його таємниці.

Церква Нового Завіту не є чимось поза світом цим, не є чужою народу. Через сповідання віри і хрещення вона збирає та приєднує до себе людей, обожнюючи їх в боголюдському Тілі Христовому. Тому ніхто з тих, хто пов’язав своє життя з Церквою, не залишається органічно чужим і не пов’язаним з Тілом Христовим, бо всі ми — “тіло Христове, а нарізно — члени” (1 Кор. 12, 27).

Отож, ті, хто оточує олтар, в якому звершується Божественна Євхаристія, “вже не чужі і не пришельці, але співгромадяни святих і домашні Бога, збудовані на підвалинах Апостолів і пророків, де наріжним каменем є Сам Іісус Христос, на Якому вся будівля, злагоджено збудована, зростає в святий храм у Господі, на Якому і ви разом будуєтесь Духом в дім Божий” (Єф. 2, 19–22). Амінь.

Проповідь Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України