Православные храмы

Храм преподобных Антония и Феодосия Печерских (Южное кладбище)

25 сентября 2010 года, по благословению Блаженнейшего Митрополита…

Храм новомучеников и исповедников Русских (на Лукьяновском кладбище)

С XIX в. на Лукьяновском кладбище был деревянный храм вмц. Екатерины.…

Храм иконы Божией Матери «Взыскание погибших» (на Соломенке)

5 ноября 2011 года, в Киевском скверике - на пересечении улиц…
Playfortuna.biz
playfortuna.biz
playfortuna.biz
Металлические стеллажи для дома
производство и продажа металлической мебели
activesell.ru
Металлический резервуар для воды
Купить Grundfos! Резервуар для размещения насоса Grundfos Liftaway c насосо
emkoct.ru

Публикации

«Не сотвори собі кумира...»

“Не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі зверху, і що на…

Что такое артос?

Слово артос (по-гречески — квасной хлеб) — общий всем членам Церкви освященный…

Достойний плід покаяння

Усе в Божому світі має свою мету і своє призначення. Кожен подих по-своєму…

Все создано было Словом, и человеку, который уподобляется Слову, то есть Христу, открывается словесная правда. Мир, сотворенный Словом, есть огромная книга жизни, но читать ее может лишь тот, кто смотрит в нее чистым оком и чистым сердцем. Иеромонах Василий, новомученик Оптинский (†1993)

Природа старослов’янської мови сповнена світлої містики єднання людської душі з Триєдиним Божеством. “У старослов’янської мови особливий зв’язок з душею,” — як писав автор нашого епіграфа. Чуючи (ні, відчуваючи всім єством!) ці древні й водночас непідвладні історії урочисті глаголи, ми ніби усвідомлюємо високе, царське достоїнство людини, створеної за образом та подобою Бога. Св.Григорій Синаїт писав: “... в людині є розум, слово і дух — і ні розум не буває без слова, ні слово без духу, але завжди суть і одне в одному й самі по собі...” Всі ці три сутності священна богослужбова мова Православ’я несе в собі увиразнено, “крупним масштабом”. Ось перше — розум-значення. Семантичні (смислові, значеннєві) глибини цієї мови-матері — невичерпно глибокі. Спробуймо знайти сучасний мовний відповідник, наприклад, до вислову із акафісту Святителю Миколаю: “Радуйся, чудес пучіно, Богом ізліянная...” Важко, щоб не сказати — неможливо. У кількох словах сконденсовано цілу панораму образних асоціацій. Слово у церковнослов’янській мові опукле, багатозначне, самим своїм звучанням покликане настроювати найтонші струни душі на сприйняття божественного. В сучасній російській філології навіть прозвучало припущення, що старослов’янська мова за своїм фонетичним (звуковим) ладом має контрсугестивну властивість, тобто протистоїть спробам будь-якого психологічного навіювання всупереч волі людини. Для віри відкрито більше, ніж для науки — хоч як парадоксально це звучатиме в сучасному суспільстві. Читання псалмів і позитивний вплив цього читання переконує православну людину в силі богонатхненних слів більше, аніж наукові викладки. Оце — третій складник тріади, дух мови, який буквально перетворює внутрішню людину: ще вчора, скажімо, апатичну, стомлену душу пориває до високого молитовного польоту. Яка душа віруючого не наповниться солодкою радістю в час літургійного співу присутніми в церкві “Символу віри” чи “Отче наш”? Величні слова вічноживої мови входять у душу, будять і оживлюють її.

На жаль, і ціле людство, і значна маса наших співвітчизників у суєті щоденного практицизму та обездуховленості стають все глухішими до таїн Слова, до безцінного словесного дару Божого людям. Ми втрачаємо здатність захоплюватися численними відтінками значень, емоційними переливами, силою впливу словесного багатства на душевний стан.

Церковнослов’янську мову називають перлиною православного богослужіння. За формальними, звичайно, ознаками філологія може віднести її до так званих мертвих мов, якими не розмовляють сучасні мовці, але це все одно, що назвати мертвою плодючу землю, в товщі якої тілесне око не бачить навесні засіяного зерна. Ця мова — дивовижне джерело, з якого витікала вода живомовної стихії українського, російського, білоруського народів; вона зрозуміла сербові, болгарину, чеху, будь-якому слов’янину.

Небезпечна “пошесть” нині — засилля лексичної (та й не тільки...) іноземщини. І, виявляється, ми часто запозичуємо на позначення деяких понять іншомовні слова, яким маємо власні відповідники — щоправда, відповідники призабуті, до яких часом додається словникова позначка “заст.” — застаріле. Замість “бійниця” кажемо “батарея”, — зазначав у ХІХ столітті адмірал і вчений, великий дослідник-“словолюб” князь Олександр Шишков. — А французьке “батарея” так само утворено від їхнього “bat”, як наше — від рідного кореня “бит”... У цього адмірала-філолога є надзвичайно цікавий збірник спостережень над етимологією (походженням) і внутрішнім значенням багатьох праслов’янських коренів — “Славянорусский корнеслов”. З нього читач дізнається дивовижні речі! Ми вповні зберегли в скарбниці старослов’янської мови всі прадавні значення, які тепер у вигляді тих чи інших слів поспішаємо запозичити від європейських сусідів. Виявляється, наше давньоруське “луч”, отой “свєт ісходящій” — древніший і “не гірший” від латинського “люкс” (“lux”); німці та англійці з нашого “воску” зробили “ваксу” (“wax”); праслов’янський корень “град” дав життя європейським гілкам, на яких рясно наплодилися ар’єрГАРД, ГАРДемарини, ГВАРДії... А в своєму військовому щоденнику О.Шишков у 1812-1814 роках згадує, як проїздив західними закордонами і завважував географічні назви, що були відозміненими, чи кажучи просто, зіпсованими слов’янськими найменуваннями: Комметау (Хомутово), Лейпціг (Липецьк), Бреслау (Борислав)...

Ми, будучи володарями і спадкоємцями старослов’янської мовної скарбниці, ніби забуваємо її ціну, не складаємо належної шани. Не знаємо її глибин...

А зараз багато хто каже, що мова православного церковного богослужіння — незрозуміла сучасній людині. Це не так. Обминемо містико-духовний аспект, бо людину нецерковну чи взагалі невіруючу все одно не переконає твердження: якщо ходитимеш на службу зі щирим бажанням молитися, а не “відбувати час”, то з часом все непомітно й поступово стане зрозумілим. Відзначимо інше: будь-який філолог підтвердить дивовижну близькість старослов’янської та української мов. Щодо цієї близькості нам поталанило. Ну хоча б клична форма, без якої українську мову годі уявити: “друже”, “Марфо”, “Маріє”, “роде”, “Отче”. Це все — зі старослов’янського євангельського тексту. Чи не так само виглядають ці слова (та й безліч інших) в устах українця ХХІ століття? Росіянам не настільки пощастило. Лише слово-звертання “Боже” в сучасному їхньому мовленні є вживанням кличної форми. Неукраїнці не відчувають цього вокативу і часто користуються (а це категорично не вірно) вокативом як називним відмінком: “ВладикО благословив”, “преподобний отчЕ заповідав” тощо. Безліч слів сучасної української зберегли старослов’янську праформу, перебуваючи у прямому генетичному зв’язку з нею. З цього погляду — близькі родичі слова “плевел” і “полова”. З одного кореня виникли значення “пол” (берег) та “обопільний”. Так само й лексеми “исКОНный” та “досКОНалий”. Слово “КОНЪ” — взагалі цікавий зразок так званої енантіосемії (поєднання протилежних значень в одному слові), свідчення первісної всеоб’ємності й неподільності основоположних, “гніздових” значень прамови. Це слово означало одночасно і початок, і кінець — край, так би мовити. Отаке слово — символ всесвіту, концепції (КОНцепції!) буття: у вічності сходяться кінці й начала, одне Джерело є Альфою й Омегою...

Qбширна тема — використання старослов’янізмів художньою літературою. Згадати хоча б самого Тараса Шевченка, чия поетична потужність у багатьох творах не останньою мірою грунтується на творчому застосуванні згаданих форм.

Цікаво відзначити, що чимало західноукраїнських діалектів мають в собі віддзеркалення старослов’янщини. (Це ще один — лінгвістичний доказ праруської, києворуської єдності, духовною запорукою якої виступало спільне слово, що звучало в православній Церкві). На жаль, на заході України зараз взагалі негаразд із усвідомленням цієї сакральної мови як окраси канонічного Православ’я. Чи будуть там ЧАЯТИ воскресіння мертвих, чи ми, будучи всі нащадками русичів православних, всього-на-всього лише “сподіваємося” якогось неясного локально-політичного “воскресіння” і віримо, що література, фольклор, етнографія, як вужче, замінять ширше, рятівне і безкрає — незамулену Віру?.. Все — похідне від віри.

“И СЕ ГРЯДУ СКОРО, И МЗДА МОЯ СО МНОЮ, ВОЗДАТИ КОЕМУЖДО ПО ДЕЛОМ ЕГО” (Откр. 22, 12). Пребудь із нами, вічна красо, вічна славо слов’янського слова! Як сила і життя, як відзвук блаженної вічності.

Олександр ЯРОВИЙ, кандидат філологічних наук

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

ukrline.com.ua Mu Rambler's Top100 ya.ts ya.me