Православные храмы

Храм священномученика Антипы (при 2‑й областной больнице)

Первую Литургию служили 27 августа / 9 сентября 2009 г. Храм…

Храм равноапостольного князя Владимира (в Наводницком парке)

Закладка Владимирского храма была совершена Блаженнейшим Митрополитом…

Храмы Рождества Христова и Рождества Богородицы на Березняках

Жилой массив Березняки построен на месте села Кухмистерская Слободка…

Публикации

В плену обмана. Рассказ бывшей сектантки

Воздух был наполнен бормотанием. Люди стояли на коленях между рядами стульев и…

Святыни Православия во Франции

Многие наши соотечественники даже не подозревают, что в традиционно…

Праздник в академическом храме

Храм в честь Рождества Богородицы на территории Киево-Печерской Лавры имеет…

Уже минуло більше 10 років з того часу, як Тілу Христовому в Україні – Українській Православній Церкві – в 1992 р. було нанесено тяжких і болючих ран розколом, що увійшов у новітню історію Церкви як Філаретівський. За час, що минув, ці рани не тільки не загоїлися, а навпаки, ще більше закровоточили, прірва між розкольниками та Православною Церквою ще більше поглибилась.

Вчинений Філаретом (Денисенком) розкол, по суті роз’єднав, розділив українське суспільство, призвів до крайньої політизації релігійного середовища. По різні боки стали не тільки окремі політичні діячі, народні депутати, а й цілі партії, депутатські фракції і блоки, що, безумовно, шкодить Україні.

Між тим розкол Українського Православ’я на сьогоднішній день є хоча і болісною, проте реальністю, затвердженою, на жаль, державними юридичними органами.

Такий стан речей турбував і турбує значну частину населення, як можновладців, так і решту верств суспільства. Тема розколу багаторазово піднімалася, актуальною вона є і нині. В сьогоднішній лексикон з цієї теми твердо увійшло слово – канонічність. Його використовують у випадку, коли говорять про Церкву, яку очолює Митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан). Розкольницькі організації, що іменують себе Православними Церквами, зокрема філаретівський т.з. «Київський Патріархат» – звуться неканонічними. Довкола теми канонічності — неканонічності існує багато спекуляцій. Про те, в чому ж полягає неканонічність УПЦ-КП і йтиметься далі.

Канонічний устрій церкви

Для того, щоб перейти до розгляду питання: «В чому ж полягає неканонічність УПЦ-КП?» необхідно з’ясувати, що таке канон і чим, власне, він є в Православній Церкві і для Православної Церкви, для її структури.

Фундаментальне пояснення дає видатний богослов і каноніст кінця XIX – поч. XX ст., ієрарх Сербської Православної Церкви єп. Далматинсько-Істрійський Никодим (Мілаш):

«Якщо в кожному суспільстві повинен зберігатися чіткий порядок і кожен повинен знати як своє місце в цьому суспільстві, так і свої обов’язки і права для того, щоб через це успішніше могла бути досягнута мета цього суспільства і утверджена злагода і мир, то тим більше необхідно сказати це про Христову Церкву на землі. Устрій Церкви базується на божественному праві, і в цьому устрої головне місце займає ієрархія. Відносини між членами ієрархії точно і чітко визначені, і кожен, хто сам наміряється порушити ці відносини, створює розлад в Церкві і завдає шкоди самій меті буття Церкви у світі. Внаслідок цього винним перед Церквою і достойним осуду є кожен член ієрархії, який будь-яким своїм вчинком чинить безлад у Церкві і перешкоджає досягненню нею її мети у світі. Зосередженням ієрархічної влади є єпископство, і від єпископської влади залежать всі члени кліру без винятку. Ця основна ідея ієрархічного устрою християнської Церкви висловлена з чіткою послідовністю в церковному законодавстві всіх віків і до сьогоднішнього дня».

В будь-якій державі, яким би не був її устрій, існують основні закони, згідно з якими здійснюється керівництво цією державою. У всіх соціальних інститутах є непорушні норми обов’язкові для дотримання і сформульовані у вигляді клятви: в армії – присяга на вірність Батьківщині, в медицині – клятва Гіппократа, і т.п. Їх дотримання має не лише морально-етичне значення. Адже той, хто їх порушив несе і кримінальну відповідальність, згідно з законами суспільства, в якому живе. Церква також має свої правила-канони, котрими в церковному житті повинні керуватися єпископи, священство, чернецтво і миряни. Порушники цих правил також несуть відповідальність перед  Богом та його видимим інститутом на землі – Святою Церквою. Без церковного законодавства порушується вся церковна дисципліна, що веде до появи розколів, єресей, сект, внаслідок чого страждають суттєві властивості Церкви: єдність, святість, канонічність, апостоличність (що і трапилося в Україні).

У зв’язку з цим кожен єпископ перед своєю хіротонією дає присягу свято зберігати священні канони (що робив і Філарет Денисенко), як того потребує 2-й канон Трулльського і 1-й канон VII Вселенського Соборів: «Тим, хто прийняли священницьке достоїнсво, свідченнями і керівництвом в діях служать написані Правила і постанови…». В «Чині наречення, сповідання і рукопокладення архієрейського» говориться: «…обіцяю канони святих Апостолів, семи Вселенських і благочестивих Помісних Соборів і правила святих отців зберігати і виконувати. Все, що ті прийняли, і я приймаю, і те від чого ті відвернулися, і я відвертаюся…. Обіцяю і церковний мир, впродовж всіх днів мого життя,  зберігати і пильно дотримуватись, і ні єдиним напрямком думки і відчуття не мудрувати будь в чому, що супротивить  Православній кафолічній східній вірі, і послідувати у всьому і бути покірним завжди  великому господину і отцю нашому Святішому Патріарху…  До цього ще обіцяю не творити нічого… супротив божественним і священним Правилам, ні в чужій єпархії літургісати, або звершувати інші священнодійства без згоди архієрея тієї єпархії…»

***

Всі догмати віри, прийняті на Вселенських Соборах, як і канонічні постанови тих же Соборів, є богодухновенними, оскільки всі були прийняті за натхненням Духа Святого. В це Православна Церква свято вірить, і знехтувати цим може тільки людина невіруюча.

Норми і правила, що регулюють як внутрішнє життя Церкви в її общинно-інституційному аспекті, так і її стосунки з іншими суспільними союзами релігійного чи політичного характеру, складають церковне право. Цими нормами, правилами, законами, які в своїй сукупності складають фундамент Церкви, вона оберігає свій богоданний устрій.

Канони Православної Церкви – це правила її життя, сформульовані на Вселенських та Помісних соборах, прообразом яких є Апостольський Собор в Єрусалимі, описаний в Діяннях Святих Апостолів. Святий Кирило Александрійський так писав про отців I Вселенського Собору: «Не вони говорили, а сам Дух Бога і Отця».

Як правильно розуміти канони Церкви і яким повинно бути ставлення до них віруючих, визначив вищезгаданий Трулльський Собор, який постановив, що ніхто не має права змінювати їх або відміняти, або замість існуючих приймати інші. Отці VII Вселенського Собору в першому каноні говорять теж саме: повинні зберігатися древні звичаї, що нічого не треба вводити проти соборних і святоотецьких правил під страхом відлучення від Церкви.

Про авторитетність і непорушність канонів в 641 році Александрійський Патріарх св. Іоанн Милостивий говорив: «Краще згасити сонце, ніж порушити Божественний закон». А Київський Митрополит святитель Петро Могила у 1663 році шляхтичам, які просили його не позбавляти сану духовенство, яке порушило канонічні норми, відповів: «Я не зміг би цього зробити, якби про це сказав і ангел з неба». На Архієрейському Соборі в Києві, що проходив 6–7 вересня 1991 р., тодішній Предстоятель УПЦ митрополит Філарет (Денисенко) говорив: «Ніякі зовнішньополітичні зміни не можуть порушити нічого в тій сфері церковного життя, що стосується віри і святих канонів».

Отже, хто порушує канони Церкви свідомо ставить себе поза межами Православної Церкви. Такі люди, або організації з точки зору світського права, мають повне право на існування. Однак з точки зору церковного права вони не є православними (хоча і називають себе такими), оскільки відійшли від норм, які визначають зібрання віруючих як Православну Церкву, що веде свій початок від Господа Іісуса Христа. Такі організації є вже не церковними, а світськими новоутвореннями, в яких звершувані «священнодійства», з моменту їх виходу із Вселенської Православної Церкви, втрачають свою сакраментальну сторону, стають безблагодатними акторськими діями.

***

З’ясувавши, що таке канон, його значення в Православній Церкві, і до чого веде ігнорування канонів, прослідкуємо, чому «Українська Православна Церква – Київський Патріархат» не є канонічною, а отже і Церквою в православному розумінні цього слова. Розглянемо, які дії її «ієрархів» не відповідають загальнообов’язковим для Православної Церкви нормам церковного устрою, тобто канонам.

***

Основоположним принципом існування Помісної Церкви є наявність в ній канонічно рукоположеного єпископату, що має апостольське преємство, не є забороненим і не знаходиться під церковним судом.

Загальновідомо, що УПЦ-КП виникла в результаті так званого «Всеукраїнського (Об’єднавчого) Православного Собору» 25–26 червня 1992 р., що проходив у Києві. На цьому «соборі» т.з. УАПЦ включила до складу свого «єпископату» колишнього Митрополита Київського і всієї України Філарета (Денисенка), якого на момент проведення «собору» кіріархальною Церквою, єпископом якої він перебував, 11 червня 1992 р. було позбавлено священного сану. «Собор» вніс поправки до Статуту УАПЦ, внаслідок чого УАПЦ перестала існувати виродившись в УПЦ-КП. На «соборі» постало питання: «Як ставитись до факту позбавлення священства колишнього митрополита Філарета?» «Собор» відповів: «Осудити (рішення) як таке, що не має сили відносно УПЦ-КП». Данним висловом «собор» визнав рішення від 11 червня дійсним для всієї Православної Церкви, окрім себе. Що і було справедливим, оскільки сама УАПЦ не являлася канонічною церквою, а лише розкольницьким від УПЦ угрупуванням, «єпископат» якого не мав апостольського преємства.

Неканонічність УАПЦ

Нині існуюча Українська Автокефальна Православна Церква, а також та УАПЦ, до якої приєднався монах Філарет (Денисенко), беруть свій початок з 19 серпня 1989 року, коли про вихід з-під юрисдикції РПЦ разом зі своєю парафією оголосив львівський прот. Володимир Ярема. Цим актом своєї непокори керуючому єпископу він порушив присягу, яку давав перед своєю священницькою хіротонією. Текст її говорить: “Призиваємий нині до священницького служіння, обіцяю і клянусь перед Всемогутнім Богом, перед Його Святим Евангелієм і Хрестом в тому, що бажаю і за допомогою Божою щосили старатимусь проходити це служіння згідно зі словом Божим, з правилами церковними і вказівками священноначалія... ...у всьому бути покірним Архієрею; ввірені моїй опіці душі охороняти від всіх єресей і розколів...

В завершення цієї клятвенної обіцянки цілую Євангеліє і Хрест мого Спасителя”.

Порушивши присягу він став клятвопорушником і підпав під дію церковного суду, яким спочатку був заборонений у священнослужінні, а згодом позбавлений священного сану.

Його прикладу послідували деякі інші священики. Дії духовенства мали відкрито розкольницький характер, оскільки 39-те Апостольське правило говорить, що «пресвітери і диякони без волі єпископа нічого да не звершують». А тому, щоб втримати за собою паству і повернути на свій бік інші парафії, Ярема почав виправдовувати свої антиканонічні дії ідеєю автокефалії, тому що лише одна вона, за його словами, могла врятувати Православ’я в Галичині від католицької експансії. Виходячи з цього, він неодноразово говорив, що автокефалію необхідно проголосити незалежно від її канонічності.

Святий Ігнатій Богоносець говорить, що там, де немає єпископа, немає Церкви. Про це основоположне правило церковного устрою прекрасно знав і Ярема. Необхідно було, щоб новопроголошену організацію очолив єпископ, а такого в Україні у розкольників не було. Довгі пошуки серед єпископату РПЦ увінчались успіхом, коли до розкольників приєднався колишній Житомирський єпископ Іоанн (Боднарчук), який маючи поганий стан здоров’я знаходився поза штатом. Єпископ Іоанн 16 жовтня прийняв пропозицію розкольників, а 22 жовтня 1989 р. самовільно звершив на території (не своєї) Львівської єпархії в Петропавлівській церкві богослужіння і дияконську хіротонію Юрія Бойка. Цими своїми діями він грубо порушив церковні канони. Так, 14-те Апостольське правило забороняє «єпископу залишати свою єпархію і переходити в іншу»; 33-тє Апостольське правило забороняє «приймати будь-кого із чужих єпископів… без рекомендаційної грамоти», якої, звісно ж, у Боднарчука не було; Правило 8-ме III Вселенського Собору попереджає, щоб «ніхто із єпископів не простирав влади на іншу єпархію, яка з самого початку не була під його рукою, або його попередника», про це ж говорить і 2-е правило II Вселенського Собору. Про те, що єпископ не може звершувати богослужіння, а тим більше хіротонію поза межами своєї єпархії говорить 35-те Апостольське правило. Той, хто так зробить, згідно з тим же правилом, «да буде ізвергнутий і він, і поставлений від нього». Про це іде мова в 13-му і 14-му правилах Антіохійського Собору, 3-му і 15-му Сердикійського, 48-му і 54-му Карфагенського, 17-му Трулльського Соборів та інш.

Ігноруючи все це, Боднарчук того ж дня проголошує «Українську Православну Церкву греко-українського обряду», чим посилює розкол і одночасно підпадає під дію церковного суду.

14 листопада відбулося розширене засідання Священного Синоду РПЦ, на якому розглядалася справа єп. Іоанна. На ньому, керуючись 6-м Правилом II Вселенського Собору; 38-м Правилом Карфагенського Собору; 5-м Правилом Антіохійського Собору; 10-м Правилом Карфагенського Собору; на основі 15-го Правила Константинопольського Двократного Собору, яке карає позбавленням сану єпископа, що осмілився відступити від спілкування зі своїм Патріархом і вчинити розкол, Священний Синод, констатуючи впертість і нерозкаяність єпископа Іоанна, турбуючись про єдність Церкви і спасіння віруючих, позбавив єпископа Іоанна священного сану і монашества. З тих пір колишній єпископ Іоанн, згідно з церковними правилами, перед лицем Церкви став іменуватись Василем Миколайовичем Боднарчуком, тобто звичайним мирянином, «священнослужіння» якого в подальшому стало блюзнірством і хулою на Духа Святого. А хула на Духа Святого, згідно з євангельською істиною, є смертним гріхом. За словами Спасителя: «...хто ганьбитиме Духа Святого, — тому не буде прощення довіку, але підлягає він вічному осудженню» (Мк. 3,29).

Неканонічність подальшої «ієрархії» УАПЦ

Щоб дати відповідь на запитання, чи є канонічною (благодатною, дійсною) «ієрархія» УАПЦ, (а надалі це матиме і безпосереднє відношення до «ієрархії» УПЦ-КП), визначимось, що таке ієрархічний устрій церкви і коли він вважається канонічним, а коли ні.

Ієрархічне священство — богоустановлена інституція. Від свого початку Церква знає три ступені ієрархічного служіння: єпископський, пресвітерський і дияконський.

Єпископи – преємники (спадкоємці і послідовники) апостолів, що мають через низку рукоположень благодатний зв’язок з ними. Це архіпастирі, первосвяшенники і вищі вчителі своїх Церков. За вченням св.Іоанна Дамаскіна їм вручена Церква.

Найважливішим актом поставлення на священні ступені для священнослужителів являється хіротонія (рукопокладення). Для того, щоб хіротонія була дійсною і законною, необхідно дотримуватися певних умов, які стосуються як тих, кого рукопокладають, так і тих, хто рукопокладає, а також самого звершення Таїнства.

Право звершення хіротонії належить виключно єпископам, як преємникам святих апостолів. Про це йдеться уже в першому Апостольському правилі: «Єпископа да поставляють два або три єпископи».

Це правило було порушено Боднарчуком двічі. По-перше, на час звершення ним єпископських «хіротоній» він уже не був єпископом, оскільки на підставі явних провин був позбавлений сану. По-друге, якщо навіть залишити осторонь те, що його «священнодійства» були кощунством, то в безблагодатності породженої ним «ієрархії» УАПЦ все рівно немає ніякого сумніву, оскільки другим «єпископом», з яким Боднарчук «рукоположив» свого брата Івана (Василя), Андрія Абрамчука, Данила Ковальчука, Миколая Гроха, Романа Балащука та майбутнього «патріарха» УПЦ-КП Володимира Романюка, був аферист Віктор (Вікентій) Чекалін – позбавлений сану за грубі порушення канонічних норм тульський диякон, що видавав себе за архієрея. (На сьогоднішній день остання звістка про нього: Чекалін прийняв буддизм і розшукується Інтерполом.)

Іншою умовою дійсності хіротонії з боку особи, що звершує її, є його перебування при церковній владі. Оскільки Боднарчук був поза штатом, то його дії є недійсними згідно з 13-м Правилом Анкірського Собору, 10-м Правилом Антіохійського та 14-м Правилом VII Вселенського Соборів, які їх забороняють і засуджують. Архієрей має право преподати хіротонію лише особам, які знаходяться в юрисдикції його єпархії, про що говорять 15-те Правило Сардикійського та 9-те і 10-те Правила Карфагенського Соборів. Боднарчук крім того, що не мав своєї єпархії, ще й звершував свої дії в межах іншої, грубо порушуючи 35-те Апостольське Правило: «Єпископ да не насмілюється творити рукоположення поза межами своєї єпархії в селах та містах, йому не підпорядкованих. Якщо ж його буде викрито як здійснившого це без згоди того, в чиєму підпорядкуванні знаходяться ці міста і села (на той час Львівською єпархією керував єп. Іриней (Середній), нині керуючий Дніпропетровською єпархією, який, звісно ж, ніякого дозволу Боднарчуку не давав), да буде позбавлений сану і він, і поставлені від нього». Про це ж іде мова в 2-му Правилі II Вселенського Собору, 13-му і 14-му Правилах Антіохійського Собору.

Таким чином, станом на 25-26 червня 1992 року (дату проведення т.з. Об’єднавчого Собору) УАПЦ не мала загальноприйнятої в Православній Церкві ієрархічної структури. В ній не було єпископату, а, отже, і Церквою, тим більше Православною, її назвати не можна.

Засвідчив цей факт і сам Філарет (Денисенко), який 26 червня відмовлявся співслужити в Свято-Софійському соборі з тими, хто його прийняв. Філарет знав, що «єпископат» УАПЦ, до складу якого він увійшов, є не лише неканонічним і безблагодатним, а не являється єпископатом взагалі. Розуміли це і УАПЦ-шні «архієреї». Беззаперечним і документально на відеоплівку засвідченим фактом залишається те, що Філарет переконав «митрополита» Антонія (Масендича) і «архієпископа» Володимира (Романюка) таємно перерукопокластися у нього самого. У серпні 1992 р. він з монахом Яковом (Панчуком), який до відхилення в розкол був єпископом Почаївським, вікарієм Київської Митрополії, в своїй домовій церкві «перерукопокладає» Антонія із «митрополита» в «митрополита», а Володимира із «архієпископа» в «архієпископа», чим покладає початок лжеієрархії «Київського Патріархату». Про канонічне достоїнство (благодатність) пізнішої «ієрархії» і говорити годі.

Канонічне достоїнство «Київського Патріархату»,

або чому УПЦ-КП називають безблагодатною

В інтерв’ю газеті «День» від 15.09.2001р. М. А. Денисенко («патріарх» УПЦ-КП) заявив: «Від того, визнавати чи не визнавати Патріархом Філарета, від ставлення до його анафеми залежить рішення багатьох важливих питань. Таких як: «мають дві українські неканонічні церкви єпископат чи ні»? Тому що невизнання Патріарха Філарета автоматично означає невизнання всіх тих єпископів, яких він рукоположив, і тих, у свою чергу, яких рукоположили рукопокладені ним єпископи. Якщо мене позбавити сану, то вийде, що не існує і корпуса українського священства (тому що вони всі рукопокладені недійсними єпископами)». Виходячи з вищесказаного, це означає: для того, щоб визначити ступінь канонічного достоїнства псевдорелігійного новоутворення, яке 25-26 червня 1992 р. назвало себе «Київським Патріархатом» і під цією назвою діє сьогодні в Україні, необхідно з’ясувати, ким був на момент проведення «Всеукраїнського («Об’єднавчого») Православного Собору» нинішній глава «Київського Патріархату» Михайло Денисенко?

Відповідь: Рішенням Архієрейського Собору РПЦ 11 червня 1992 р. звинуваченого в антицерковній діяльності колишнього митрополита Філарета позбавлено всіх ступенів священства і всіх прав, пов’язаних з перебуванням в клірі. На момент проведення «Об’єднавчого Собору» він був ченцем Української Православної Церкви, очолюваної з 28 травня 1992 р. митрополитом Київським і всієї України Володимиром (Сабоданом).

Канонічне обгрунтування прийнятого Собором рішення буде наведено  після історичного екскурсу, який пояснить необхідність і своєчасність вжитих заходів.

Історичний екскурс в генеалогію Філаретівського розколу

Сьогодні багато хто із вірників т.з. Київського Патріархату, які є дійсно патріотами своєї землі, люблять Україну і свій народ, з його мовою, традиціями та звичаями, на жаль, вірять в розповсюджений розколоначальником та його прибічниками міф, буцім-то ті заходи церковного покарання, які були застосовані відносно колишнього Предстоятеля УПЦ, «були спрямовані, — як він заявив 14 квітня 1992 р. на прес-конференції в Укрінформагентстві, — проти дарування автокефалії Українській Православній Церкві, оскільки я, — говорив далі він, — головна пружина, яка штовхає Церкву до повної канонічної незалежності». В цій свідомій брехні, звичайно, є доля правди. І правда ця полягає в тому, що зазнавши поразки на Патріарших виборах 1990 р., Філарет дійсно взяв курс на обособлення УПЦ. Проте приводом для цього були аж ніяк не патріотичні почуття, а острах осуду з боку всієї церковної повноти за ті злочини проти Церкви, які він звершив за 30 років свого перебування в єпископському сані в лоні РПЦ.

«І не дивно, бо і сам сатана набирає вигляду Ангела світла! А тому, не велика річ, якщо й слуги його набирають вигляду служителів правди. Але кінець їх буде по ділах їхніх!» (2 Кор. 11,14-15).

***

В управління Православною Церквою в Україні архієпископ Філарет (Денисенко) вступив 14 травня 1966 року разом з призначенням постійним членом Священного Синоду РПЦ, Екзархом України, архiєпископом Київським i Галицьким. З 27 жовтня 1990 р. він — Предстоятель Української Православної Церкви — незалежної і самостійної в своєму управлінні — Блаженніший Митрополит Київський і всієї України.

Коли прийшов час перебудови і гласності, і суспільство почало звільнятись від кайданів тоталітаризму й КДБ, Філарет був викритий одним з перших. «Митрополит Філарет — твердий, навіть деспотичний лідер, дуже досвідчений політик, неперевершений майстер політичної інтриги, що вселяв архієрейському корпусу і духівництву скоріше страх, чим повагу… він за своїм способом життя, тісними зв’язками з компартійною верхівкою і т.п. був дуже вразливий для критики». Широкі маси віруючих і невіруючих дізнавалися з публікацій у періодичних виданнях Києва і Москви про особисте життя митрополита Філарета, що далеко не відповідало чернечому.

Окрім порушень чернечих обітниць, суспільна думка звинувачувала його в співробітництві з органами державної безпеки. Обвинувачення ці не були необґрунтованими. Згадує К.М. Харчев, колишній голова Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР: «Всі питання, які ми перед ним ставили на зовнішній арені, завжди виконував блискуче. Завжди з честю викручувався зі складних ситуацій і завжди давав прийнятні для нас результати. Прекрасний був виконавець. Ми, в свою чергу, намагалися чітко ставити перед ним завдання, заздалегідь обговорювали, в яких межах він може діяти. Все зводилося, розуміється, до захисту й пропаганди партійної позиції. Ну, ви знаєте: нема ніякого тиску на Церкву, Церква у нас живе вільно – це даруйте, марення сивої кобили».

Перебуваючи на посаді Глави Української Церкви, Філарет своєю особистістю дискредитував і кидав тінь на всю Церкву. Це і пролунало в Заяві 26 народних депутатів Верховної Ради України 20 січня 1992 року:

«Не секрет, а надбання гласності, що саме митрополит Філарет (Денисенко) тісно зв’язав свою тридесятилітню діяльність зі службами КДБ для того, щоб догодити владі КПРС, послужити безбожній владі, не так в інтересах Церкви, як заради кар’єри і можливості утримувати Церкву в Україні в руках єдинодержавної диктатури. Усе це відвертає від Церкви людей, зводить нанівець проповідницьку, місіонерську роботу чесного священика, поглиблює ворожнечу між конфесіями і сприяє розколам.

Наша депутатська свідомість закликає проголосити очевидний факт: митрополит Філарет (Денисенко) є перепоною на шляху духовного відродження України, очищення суспільства від сталінських хвороб, він повинен залишити посаду Предстоятеля Української Православної Церкви, дати їй можливість зберегти свою єдність, правильно самовиразитися в нових державних умовах, окормити змучений народ чистою вірою і духовною силою».

Священнослужителі Української Церкви звинувачували митрополита Філарета в успіхах уніатів у Галичині, у виникненні і поширенні автокефального розколу. Через грубе і деспотичне керування Київською Митрополією з юрисдикції Московського Патріархату пішли безліч кліриків і мирян, які не бажали більше випробовувати на собі сваволю Київського Митрополита і його цивільної дружини.

Улітку 1991р. єпископ Переяслав-Хмельницький Іонафан (Єлецьких), вікарій і помічник Філарета, подав у Патріархію рапорт про недостойну архієрейського сану поведінку митрополита, за що був позбавлений сану.

Кількість скарг, що надходила в Патріархію, стрімко зростала. Помісний Собор РПЦ, що тоді намічався, повинен був розглянути висунуті звинувачення на адресу митрополита Філарета. Щоб забезпечити собі недоторканість (а не керуючись церковною необхідністю і тим більше не з патріотичних міркувань), митрополит Філарет став активно форсувати процес отримання автокефалії для УПЦ з ним на чолі.

31 березня – 5 квітня 1992 р. в Свято-Даниловому монастирі проходив Архієрейський собор РПЦ, на якому обмірковувалося клопотання єпископату УПЦ (прийняте під авторитарним тиском митрополита Філарета), про надання УПЦ статусу автокефалії. В ході обговорень все частіше стали звучати звинувачення на адресу митрополита Філарета, який використав надану УПЦ самостійність і незалежність в управлінні не на подолання розколу і повернення тих, хто відпав в унію, а зробив її засобом посилення своєї особистої влади.

Собор визнав за краще, щоб митрополит Філарет пішов у відставку, оскільки його особі не притаманні якості, які сприяли б єднанню навколо нього православних кліриків і мирян України. Врешті-решт з цим погодився і сам митрополит Філарет, який перед Хрестом і Євангелієм пообіцяв піти у відставку: «Якщо я сказав, що я це зроблю, — значить, я зроблю. Я подам прохання Архієрейському Собору УПЦ про те, що я прошу відняти від мене ось ці повноваження — права Предстоятеля УПЦ і вибрати на це місце нового Предстоятеля».

Відносно статусу УПЦ Собор прийняв рішення «мати судження про надання УПЦ повної канонічної незалежності на черговому Помісному Соборі РПЦ», коли, «як того потребує церковна дисципліна, в погодженні з усіма Помісними Православними Церквами, повнота Української Православної Церкви вільно виявить про це свою волю».

Повернувшись на Україну, порадившись з тодішнім президентом України Л.Кравчуком, забравши архів та церковну казну УПЦ, митрополит Філарет зрікся данної ним архієрейської клятви, чим поклав початок новому розколу, який і досьогодні роздирає хітон Христовий — Його святу Православну Церкву в Україні.

Вихід з кризи

Згідно з п.12, ст.V Статуту про управління УПЦ, в зв’язку з причиною, «яка робить неможливим виконання ним (Митрополитом Київським) обов’язків Предстоятеля УПЦ», (в данному випадку відступництвом глави Церкви) тимчасове керування УПЦ перейшло до старішого за хіротонією члена Священного Синоду УПЦ – митрополита Харківського і Богодухівського Никодима (Руснака). Владика Никодим 27 – 28 травня 1992 р. у м.Харкові провів Собор єпископату УПЦ, основним діянням якого було висловлення недовіри митрополиту Філарету, зміщення його з Київської кафедри, з поста Предстоятеля УПЦ та зарахування за штат у зв’язку з невиконанням ним клятвенної обіцянки звільнити пост Предстоятеля УПЦ, даного на Архієрейському соборі 31 березня – 5 квітня 1992 р.

***

Канонічність дій єпископату УПЦ і рішень Харківського Архієрейського Собору є беззаперечною

Варто відзначити, що на момент Харківського Собору Філарет уже не був Предстоятелем УПЦ. Зараз Михайло Денисенко намагається поставити під сумнів правомочність Харківського Собору, говорячи, що його учасники нібито порушили 34-те Апостольське правило: «Єпископам усякого народу личить знати першого серед них, і визнавати його як главу, і нічого перевищуючого їхньої влади не творити без його міркування». Однак на той час Філарет практично вже тричі був заборонений у священнослужінні та позбавлений усіх прав Предстоятеля Церкви. Перший раз, коли на Архієрейському Соборі РПЦ 31 березня – 5 квітня 1992 року перед Хрестом і Євангелієм він завірив архіпастирів, що «в ім’я церковного миру подасть прохання про звільнення його від обов’язків Предстоятеля». Вдруге Філарет був заборонений під час розширеного засідання Священного Синоду РПЦ (6–7 травня 1992 року), який заборонив «митрополиту Філарету в період до Архієрейського Собору УПЦ діяти в якості Предстоятеля, а саме: скликати Синод, рукопокладати архієреїв, видавати укази і звертання, що стосуються УПЦ. Винятком є скликання Архієрейського Собору Української Православної Церкви для прийняття його відставки й обрання нового Предстоятеля». На цьому ж засіданні Синоду дії Філарета були кваліфіковані «як хула на соборний розум Церкви, що діє під проводом Святого Духа». Саме тоді вперше дії Філарета були названі злочином проти соборності і визначені як хула на Духа Святого, що саме по собі не підлягає прощенню (Лк.12,10; Мк.3,29).

Однак і цього разу Синод поклав надію на покаяння Філарета і запросив його в черговий раз на засідання Синоду. Філарет не відповідав, але розгорнув широку антицерковну діяльність у Києві. Крім того, на тому ж засіданні Священного Синоду було визначено, що до виборів нового Предстоятеля УПЦ цю посаду, згідно зі Статутом УПЦ, обійматиме митрополит Харківський Никодим. Таким чином, Філарет на час проведення Харківського Собору вже не мав жодної ознаки Предстоятельської влади. Тому нинішні спекуляції Денисенко на тему 34-го Апостольського правила не мають канонічних підстав. Скоріше навпаки, сам розколоначальник, підпадає під осуд цього правила та 15-го Правила Константинопольського Двукратного Собору (наводилося при розгляді справи єп.Іоанна Боднарчука), оскільки відійшов від спілкування зі своїм патріархом, який згідно 2-м пунктом V глави Статуту про управління УПЦ, благословляє обраного єпископатом УПЦ Предстоятеля УПЦ.

За що осуджено митрополита Філарета і позбавлено сану?

Звільнивши митрополита Філарета з посади Предстоятеля УПЦ, Архієрейський Собор у Харкові як передсудову міру заборонив у священнослужінні митрополита Філарета до остаточного вирішення цього питання Архієрейським Собором всієї Руської Церкви.

Митрополит Філарет залишився глухим до соборного голосу Церкви. Порушивши архієрейську присягу, порушивши власну клятву, яку дав перед Хрестом і Євангелієм, він не виконав ні визначення квітневого Архієрейського Собору РПЦ, ні визначень Харківського Архієрейського Собору, ні постанови Священного Синоду. У зв’язку з цим його діяльність підпала під дію синодальної постанови від 7 травня 1992 року, яка передбачала у випадку невиконання вищевказаних визначень «передати митрополита Філарета суду Архієрейського Собору Руської Православної Церкви», дата проведення якого була призначена на 11 червня 1992 року.

***

Єпископи Української Православної Церкви, які зібралися на Архієрейський Собор, склали, підписали й обнародували заяву, у якій, стурбовані долею Святого Православ’я на рідній землі, закликали звернути увагу всієї повноти Православної Церкви, що знаходиться під омофором Святішого Патріарха Московського і всієї Русі, на недостойне поводження колишнього Предстоятеля УПЦ митрополита Філарета. В Заяві 16 архієреїв Української Православної Церкви перелічувалися звинувачення на адресу колишнього Предстоятеля УПЦ, підтверджені посиланнями на канони, і давалася вичерпна характеристика розкольницьким діям митрополита Філарета, за які, на підставі 15-го Правила Двукратного Собору, він підлягав позбавленню сану.

«Усе вищевикладене, — резюмуючи відзначали в Заяві єпископи, — ми передаємо суду Архієрейського Собору Руської Православної Церкви і наполегливо просимо прийняти по відношенню до митрополита Філарета, як свідомого порушника церковного благочестя і канонічного порядку, суворі заходи стягнення, як того вимагають Священні Канони, слідувати яким ми всі урочисто обіцялися перед лицем Православної Церкви».

Як і визначено було на засіданні Священного Синоду від 28 травня 1992 року, спеціально скликаний Архієрейський Собор для розгляду справи митрополита Філарета, звинуваченого в антицерковній діяльності, відбувся 11 червня 1992 р. у Свято-Даниловому монастирі під головуванням Святішого Патріарха. Патріарх Алексій II довів до відома митрополита Філарета рішення Священного Синоду РПЦ про скликання Архієрейського Собору і викликав його на цей Собор. Незважаючи на те, що виклик був троєкратним, як того потребує церковне судочинство, митрополит Філарет на вказаний Собор не з’явився, після чого Собор, згідно з канонами, міг розглядати справу обвинувачуваного в його відсутності. Ігноруючи рішення Українського Собору і постанову Священного Синоду РПЦ, заборонений у священнослужінні, митрополит Філарет продовжував звершувати богослужіння. У переддень Архієрейського Собору він разом з єпископом Почаївським Яковом (Панчуком), нехтуючи загальноцерковними канонами, постановами вищої влади Руської і Української Церков, звершував «єпископські хіротонії».

Здійснюючи судовий розгляд справи Філарета (Денисенка), колишнього митрополита Київського і всієї України, Архієрейський Собор заслухав Заяву єпископату Української Православної Церкви, яка, по суті, стала судовим позовом. Преосвященні архіпастирі Української Православної Церкви і архієреї, які раніше проходили архіпастирське служіння в Україні, своїми свідченнями підтвердили справедливість усіх пунктів звинувачень, сунутих у Заяві єпископату УПЦ щодо митрополита Філарета. Теми особистого життя митрополита Філарета, що у ту пору набула широкого розголосу, майже не торкалися.

Таким чином, були засвідчені наступні злочини:

«1) авторитарні методи керування Українською Православною Церквою і Київською єпархією, повне ігнорування соборного голосу Церкви, а також прояви жорстокості і зарозумілості у стосунках із співбраттями по архіпастирському служінню, кліриками і мирянами, відсутність співчуття і християнської любові;

2) спосіб життя, який не відповідає вимогам канонів і кидає тінь на Церкву;

3) клятвопорушення, що виявилося в невиконанні даної ним перед Хрестом і Євангелієм на Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви, що проходив 31 березня — 5 квітня ц.р., обіцянки скликати Архієрейський Собор Української Православної Церкви і подати на ньому прохання про відставку з посади Предстоятеля Української Православної Церкви;

4) свідоме перекручення справжніх рішень Архієрейського Собору РПЦ у своїх публічних виступах, у тому числі через засоби масової інформації, хула і наклеп на Архієрейський Собор і тим самим на Православну Церкву;

5) здійснення священнодійств, у тому числі хіротоній у сан диякона, пресвітера і єпископа в стані канонічної заборони;

6) одноособове присвоєння собі соборної влади, що виявилося в погрозі накладення заборон на архієреїв, які, діючи у відповідності зі Священними Канонами і Статутом Української Православної Церкви, прийняли на Архієрейському Соборі в Харкові 27 травня ц.р. рішення усунути його з посади Митрополита Київського і всієї України і заборонити у священнослужінні;

7) учинення розколу в Церкві незаконним рукоположенням нових єпископів з призначенням їх на кафедри, зайняті канонічними архієреями, і іншими злочинними діями».

Ретельно розглянувши всі обставини справи по звинуваченню колишнього митрополита Київського, а також єпископа Почаївського Якова в тяжких церковних злочинах, Архієрейський Собор в особливому «Судовому діянні» ухвалив:

«За жорстоке і зарозуміле ставлення митрополита Філарета (Денисенка) до підвідомчого духовенства, диктат і шантаж (Тит. 1,7—8 ; 27-е правило святих апостолів ),

внесення своєю поведінкою і особистим життям спокуси в середовище віруючих (Мф. 18,7; 3-тє правило I Вселенського Собору, 5-те правило V—VI Вселенського Собору),

— клятвопорушення (25-те правило святих апостолів),

— публічний наклеп і хулу на Архієрейський Собор (6-те правило II Вселенського Собору ),

— здійснення священнодійств, враховуючи рукоположення у стані заборони (28-е правило святих апостолів),

— учинення розколу в Церкві (15-те правило Двукратного Собору):

Позбавити митрополита Філарета (Денисенка) сущого сану, знявши з нього всі ступені священства і всі права, пов’язані з перебуванням у клірі.

Вважати всі  рукоположення в сан диякона, пресвітера і єпископа, здійснені митрополитом Філаретом у забороненому стані з 27 травня ц.р., а також усі заборони, накладені ним на кліриків і мирян з 6 травня ц.р., незаконними і недійсними.

Позбавити сану єпископа Почаївського Якова (Панчука) за співучасть в антиканонічних діях колишнього митрополита Київського Філарета і лишити його всіх ступенів священства».

Архієрейський Собор Руської Православної Церкви звернувся з Посланням до пастирів і пастви Української Православної Церкви. У Посланні Собор з гіркотою свідчив, що на землі України виник новий розкол, причиною якого стали дії колишнього митрополита Київського Філарета.

Передбачаючи перекручене тлумачення причин, що спонукали Собор до вживання вищевикладених мір заборони, Послання особливу увагу акцентує на тому, що «Філарет і Яків позбавлені сану не за переконання, а за злочини проти Церкви, що виявилися у свідомому грубому порушенні Священних Канонів»

Що ж стосується надання Українській Православній Церкві повної канонічної самостійності, то «ми твердо переконані, — говорять соборяни, — питання це повинне вирішуватись законним канонічним шляхом через скликання Помісного Собору й узгодження його рішень з волею всіх братерських Помісних Церков. Якщо цього не відбудеться, ми пожнемо лише нові і нові розколи, що несуть загибель церковному життю».

Про прийняті Собором рішення були повідомлені Православні Патріархи і всі Глави Помісних Православних Церков, які, в свою чергу, надіслали свої поздоровлення новообраному Предстоятелю Української Православної Церкви — Митрополиту Київському і всієї України Володимирові, а також, визнавши справедливими, висловили підтримку рішень та заходів, прийнятих щодо колишнього митрополита Київського Філарета і заявили про невизнання його дій, оскільки вони суперечать церковній справі.

Сучасне відношення Православного світу до проблеми розколу в Українській Православній Церкві було озвучено на ювілеї 950-річчя Свято-Успенської Києво-Печерської лаври, коли в Києві 27-28 серпня 2001 року перебували офіційні делегації Помісних Православних Церков. Вони  різко засудили діяльність філаретівского (УПЦ-КП) і «автокефального» (УАПЦ) розкольницьких угрупувань, одноголосно підтвердили, що не визнають в Україні іншої Православної Церкви, крім тієї, котру очолює обраний у 1992 році її законний Предстоятель Блаженніший Митрополит Володимир. Усі Представники Помісних Православних Церков, що прибули на святкування, засвідчили єдність світового Православ’я з канонічною Українською Православною Церквою; вони рішуче засудили розкольників, вказавши не тільки на порушення канонів, але і на єретичність їхньої позиції, а також вказали на єдиний можливий шлях єдності православних в Україні — через покаяння розкольників.

Подальша доля розколу

25 червня 1992р. Філарет, позбавлений посади і священного сану, з церковною касою УПЦ перейшов до розкольницької УАПЦ.

Ця подія внесла в життя Православної Церкви нову смуту, а  мовою офіційної пропаганди була гучно названа «Всеукраїнським Православним (Об’єднавчим) Собором 25 – 26 червня 1992 р». Цю подію «патріарх Філарет» Денисенко нині коментує так: «Ми повністю законно провели  Всеукраїнський Правосланий Собор 25-26 червня 1992 р, на якому було прийнято історичне рішення про об’єднання двох Церков (частини УПЦ і частини УАПЦ), не тільки з канонічної точки зору, але і з точки зору світського законодавства».

Що ж відбулося насправді наприкінці червня 1992 року?

Подію коментує заступник голови Держкомрелігії Микола Маломуж: «В 1992 році до Держкомрелігії надійшло прохання про реєстрацію всього лише декількох незначних змін в статуті УАПЦ, зокрема про зміну назви з «УАПЦ» на «УПЦ-КП», але при цьому в поданих до комітету документах мова взагалі не йшла ні про яке об’єднання двох Церков. Ну, а якщо Філарет продовжує стверджувати на своїх зібраннях чи перед телекамерами, що в 1992 році відбулося об’єднання Церков, то це його особисті домисли і емоції. Він багато чого заявляє,.. але все це існує лише на словах і в газетах, а не в юридичних документах. Ніякого «об’єднання церков» в 1992 році не  було, а було змінено назву УАПЦ».

Результатом вищевказаної події стало обрання Фiларета «заступником Патрiарха Київського i всієї Руси-України» спочатку Мстислава, який, до речі, до кінця своїх днів говорив про «УПЦ-КП»: «Я не знаю про існування такого патріархату», а потім Володимира (Романюка). Після загадкової смерті останнього у жовтнi 1995 року, Фiларет був обраний, нарешті, «патрiархом».

Після цього він почав збирати в свою лжецеркву всіх бродячих та розстрижених лжепастирів, які перебували під забороною Православної Церкви. 29 квітня 1998 р. він озвучив уже явну еклезіологічну єресь. Посилаючись на «відсутність чітких канонічних норм створення автокефальних церков» він визнав можливим «існування двох самодостатніх сімей Православних Церков». Таким чином «філаретівщина», яка, за висловом Мстислава (Скрипника), була «трагедією українського Православ’я», стала трагедією Православ’я вселенського, оскільки дала поштовх антиканонічним діям різного роду розкольникам в інших Православних Церквах.

Після того, як три філаретівських «єпископи», очолювані Адріаном (Стариною), звели на імператорський престол Великої, Малої і Білої Русі якогось Дальського, а в імператриці — Наталію Коваленко, терпіння у Руської Православної Церкви закінчилось. Архієрейський Собор Руської Православної Церкви 23.02.1997 р. ухвалив: «Відлучити ченця Філарета (Михайла Антоновича Денисенка) від Церкви Христової, і буде він анафема перед усім народом». Підстави для даного рішення наступні:

— продовження Філаретом (Денисенком) розкольницької діяльності, поширення її за межі Руської Православної Церкви, що, зокрема, призвело до збільшення розколу в Болгарській Православній Церкві;

– прийняття в «спілкування» розкольників інших Православних Церков;

– продовження здійснення святотатських богослужінь, у тому числі блюзнірських лжехіротоній, незважаючи на обґрунтовані заборони законної церковної влади;

– Філарет (Денисенко), не маючи священного сану, дерзнув іменувати себе «Патріархом Київським і всієї Руси-України» у той час, як кафедру законно займає канонічний Предстоятель Української Православної Церкви в сані Митрополита;

– Філарет (Денисенко) не припинив зводити хулу на єпископів, духовенство і вірних чад Української Православної Церкви, які перебувають в спілкуванні з Руською Православною Церквою, і продовжував чинити своїми діяннями зло.

Згідно з яким правом Церковна влада звершує суд і застосовує міри церковного покарання?

Чи є ці рішення незаперечним, дійсними і дієвими?

Першоджерелом церковного права є Божественна воля Засновника Церкви — Господа нашого Іісуса Христа. Вона діяла в Церкві підчас її створення і їй Церква буде підкорятися «у всі дні до кінця віку» (Мф.28,20).

Засновуючи Церкву, Спаситель знав, що поміж пшениці будуть рости і плевели (Мф.13,24-30), знав, що будуть негаразди, коли в Його Церкву — у двір овчий, проникатимуть вовки в овечих шкурах (Мф.7,15). Щоб запобігти цьому, він дав своїм послідовникам — апостолам, а ті в свою чергу єпископам так зване право «в’язати і розрішати»:«Що ви зв’яжете на землі, те буде зв’язане на небі, і що тільки розв’яжете на землі, розв’язане буде на небі» (Мф.18,18).

Право накладати заборону, позбавляти священного сану за явні і засвідчені провини, які регламентовано церковним канонічним правом, таким чином дано церковній владі Самим Господом Іісусом Христом, і право це є незаперечним для тих, хто вважає себе Його послідовниками, оскільки базується на словах Євангелія. Сам Іісус Христос дав початок дисциплінарній мірі — відлученню від Своєї Церкви, коли сказав: «якщо ж і Церкви не послухає, — то хай буде тобі, як язичник і митар» (Мф.18,17), тобто, нехай буде відлученим від цієї Церкви. Пізніше святі апостоли пояснювали це в своїх посланнях та застосовували на практиці (1 Кор. 5, 5; 1 Тим. 1, 20; 2 Тим. 3,5; Тит. 3, 10; 2 Сол. 3, 6; 2 Ін. 10 і 11).

Необгрунтованими, позбавленими сенсу і такими, що суперечать Святому Письму є, виходячи з вищесказаного, слова розколоначальника щодо застосованих до нього церковних заборон: «Мене ця анафема не турбує. Якщо мене вороги відлучають, то це мене не турбує. Аби Христос мене не відлучив від Себе. Я думаю, що це абсурд, щоб Господь Божественну благодать посилав залежно від того, хоче цього Москва (мається на увазі кіріархальна РПЦ – А.Д.), чи не хоче». Абсурдним скоріш за все є власне це висловлювання. Православна Церква Христова єдина, як єдиним є її Глава Іісус Христос. В своїй абсолютній повноті Вселенське Православ’я підтримало рішення Руської Церкви відносно колишнього Митрополита Філарета, а, отже, згідно з його словами стало його ворогом. Чи ж не богоборцем став М. Денисенко?

Неканонічна автокефалія чи неканонічна Церква?

Існує ще одне базове питання, пов’язане з терміном канонічності-неканонічності. Дуже часто, виправдовуючи себе, розкольники говорять про те, що автокефалія Руської Православної Церкви не визнавалась зі сторони Матері-Церкви Константинопольської  півтораста років. Говорять також про те, що автокефальність більшості існуючих сьогодні Помісних Церков певний час не визнавалась, з тієї чи іншої причини, зі сторони їх кіріархальної церкви, або інших Помісних Православних Церков. Так, дійсно, це факти історичні, які мали місце і є беззаперечними. Причиною цьому є те, що в православному світі не випрацьовано єдиний загальноприйнятий принцип проголошення автономії чи автокефалії. Наголошуючи на цьому, розкольники, однак, мовчать про той факт, що невизнані свого часу в якості автокефальних Помісних Православних Церков, самопроголошені автокефалії майже завжди перебували в євхаристичному і молитовному спілкуванні з  православним світом.  Замовчується і те, що самопроголошувана та чи інша автокефалія, проголошувалась  Церковною Повнотою – єдинодушно єпископатом, духовенством, монашествуючими та мирянами, а не окремими особами. Проголошуючи автокефалію, релігійна спільнота повинна бути у змозі підтримувати канонічний устрій новопроголошеної Помісної Церкви – підтримувати її благодатне апостольське преємство від Христа Спасителя, збільшуючи при потребі єпископську ієрархію.Тобто вона повинна мати як мінімум 3 (необхідних згідно Апостольського правила для нової єпископської хіротонії) канонічних, не перебуваючих поза штатом, під церковним судом або забороною, незаплямованих морально, а також, згідно зі священними канонами, реально керуючих реальними єпархіями єпископів з реальними і одностайними у цьому питанні кліриками та мирянами.

Що ж ми маємо у випадку з «автокефаліями» українських розкольників?

Як відомо, у проголошені «автокефалії» Української Православної Церкви у 1989 році взяла участь навіть не єпархія і не єпископ, а один протоієрей Дмитро Ярема – настоятель одного – Петропавлівського храму Львова. Хто «умножив» ієрархію цієї «церкви» і очолив її? Позаштатний єпископ РПЦ, без права звершувати священнодійства, в сукупності з позбавленим сану, колишнім тульським дияконом Вікентієм Чекаліним. Пізніше, іронізуючи, він говорив, що вони з Чекаліним «шутя «висвятили» єпископів для «забитих сіл».

Що ж стосується «автокефалії» Денисенка, то він її взагалі не проголошував! А лише, уже позбавлений сану, увійшов до того угрупування, яке було проголошене Яремою і «висвячене» Боднарчуком — до так званої УАПЦ.

Таким чином, необхідно розрізняти неканонічну автокефалію (не визнану зі сторони Матері-Церкви, або інших Помісних Церков, та неканонічну Церкву — структуру, яка не відповідаючи вимогам церковних правил-канонів не є православною церквою, а угрупуванням без дійсної  ієрархії і, відповідно спасительних Таїнств). Такою неканонічною «Церквою» і є сьогодні «Київський Патріархат». І марними є слова М. Денисенка, котрий даремно вселяє надію своїм послідовникам про визнання в майбутньому «КП» — рівноправною Церквою-сестрою в сім’ї Правосланих Церков, оскільки тут справа йде не про визнання самостійності, автокефальності, а про визнання церковності як такої, що є неможливим в принципі, оскільки ігнорування розкольниками церковних канонів є настільки явним, що цього не допустить і сам Бог — Засновник Церкви.

Які наслідки для вірних, що вступають в «молитовне» спілкування з неканонічними угрупуваннями?

Наслідки ці двоякого роду.

По-перше, оскільки на підставі вище наведених священних канонів ці «ієрархи» позбавлені сану, то всі чинопослідування «священнодій», які ними звершуються, є недійсними і представляють собою лише форму, не наповнену змістом. Таким чином, замість Таїнства Хрещення, яке вводить нас в Церкву, відбувається купання, замість Спасительних Таїн Тіла і Крові Христових, які єднають нас з Богом та роблять причасниками вічного життя, ошуканим людям подаються лише вино і хліб. Замість подання через Таїнство миропомазання всеукріпляючої Благодаті Духа Святого, відбувається лише помазання пахучим маслом. Замість законного шлюбу розкольницькою «ієрархією» молоді люди йдуть до неосвяченого Церквою співжиття. Залишаються без церковного погребіння та заупокійної молитви померлі.

По-друге, ті, хто звертаються до лжепастирів, окрім того, що в дійсності не отримують просимого, самі грішать проти Церкви, перетворюючись із потерпілих в співучасників злочину проти Бога та самих себе. Так, згідно з 10-м Апостольським правилом, «якщо хтось з відлученим від церковного спілкування помолиться, якщо це буде навіть і в будинку, той да буде відлучений». Про це ж говорять 11-те, 12-те, 32-е, 45-те, 48-е, 65-е Апостольські правила, 5-е Правило I Вселенського, 2-ге Антіохійського та 9-те Карфагенського Соборів.

***

Таким чином, проаналізувавши усе вищевикладене, можна лише з жалем констатувати повне ігнорування розкольниками віками встановленого Богом заповіданого устрою Його Святої Православної Церкви. Ні колишній Митрополит Філарет, ні очолювана ним сьогодні організація, зареєстрована під назвою «Української Православної Церкви — Київський Патріархат» до Православної — Єдиної Святої соборної і Апостольської Церкви, яку ми сповідуємо у Символі віри, ніякого відношення не має. За словами Константинопольського Патріарха Варфоломія: “Сьогодні не існує такої інституції, як Київський Патріархат”

Її виникнення та існування стало можливим внаслідок мутаційних процесів в пострадянському українському суспільстві. УПЦ-КП з релігійної і з політичної точок зору являється неповноцінною організацією. Жодної мети, висунутої при створенні УПЦ-КП (суспільно і політично значущих, окрім мети окремих особистостей), не було досягнуто. Розкол, вчинений колишнім митрополитом Філаретом (Денисенком) під «патронатом» тодішнього президента країни, спричинив кризу в українському Православ’ї, що в жодному разі не сприяє консолідації суспільства – тій місії, яку несло Православ’я упродовж віків. Ідею автокефалії було дискредитовано; було нанесено значного збитку міжнародному авторитету і іміджу України, оскільки комісія Конференції Європейських Церков, що працювала в Україні в січні 1993 р., виявила і оприлюднила численні факти порушень прав віруючих, дискримінації УПЦ.

Специфічні умови появи УПЦ-КП, практично наперед запрограмована гостра боротьба в її керівництві передумовила нестабільність цієї «церкви» і явне домінування в ній політичного начала над церковним. Повна ізоляція від вселенського Православ’я стала причиною повного ігнорування в «КП» церковних канонів, якими в своїй жіттєдіяльності керується Православна Церква і слідування яким визначає її відповідність і приналежність істинній Церкві Христовій.

«Київський Патріархат», будучи позбавленим благодатних дарів Святого Духа, що з покоління в покоління передаються через преємство від апостолів, став на шлях перетворення в неопротестантську секту з зовнішнім, лицедійським збереженням православного обряду.

Єпископ Олександр Драбинко, кандидат богослов’я

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

ukrline.com.ua Mu Rambler's Top100 ya.ts ya.me