Православные храмы

Храм святителя Николая Мирликийского (в 17‑й больнице)

Территория, занимаемая 17‑й больницей, до революции принадлежала…

Храм святителя Феодосия Черниговского (на Чернобыльской улице)

В 1986 году, сразу после аварии, жилой массив Беличи начал активно…

Храм Всех святых (на Лесном кладбище)

Строительство «типового» деревянного храма началось летом 2007 г.…
Мультивак б/у
Онлайн-рынок б/у спецтехники. Продажа б/у автомобилей. Продажа б/у техники
хенковак.рф

Публикации

“Остров Святых”. История Кипрской Православной Церкви

“Золотисто-зеленый листок, брошенный в море” — так образно назвал свою родину…

Незабываемая поездка (О паломничестве в город Бари)

Святитель Николай, архиепископ Мирликийский, чудотворец (280–342 гг.)…

Очевидность Бога в расширяющейся вселенной

Есть люди, слова которых могут сильно влиять на жизнь других людей, подвести к…

Протоієрей Димитрій Бессарабов, ветеран Великої Вітчизняної війни, служить у Кирилівській церкві міста Києва. Служить регулярно, незважаючи на те, що він інвалід II групи, переніс інсульт і операцію на серці.

Усі ці роки поруч з отцем Димитрієм - матушка Ольга Миколаївна, також ветеран війни, яка в 16 років медсестрою виносила поранених із поля бою.

Дмитро Михайлович народився 24 травня 1927 року в Києві. З вірою в Бога його виховала мати, яка незважаючи ні на що, тримала вдома ікони, привчила сина молитися.

На початку війни йому виповнилося 14 років. Після звільнення Києва у 1944 році подав заяву до артилерійського училища, а у військкоматі її передали у зенітно-артилерійський полк, більша частина якого була знищена на Курській дузі. Після короткої підготовки сімнадцятирічного солдата-зенітника відправляють на фронт, лінія в той час проходила під Катові, що в Сілезії.

Оскільки рядовий Бессарабов до призову закінчив сім класів, то з часом він став молодшим командиром, якому доручили полковий радіозв'язок і радіолокаційну техніку.

- Доводилося працювати на радіостанції, - розповідає отець Димитрій, - передавати команди всім іншим батареям, підпорядкованим полку і виконувати вказівки командирів. Робота дуже відповідальна, тому що без належного радіозв'язку майже неможливо виконати будь-який, навіть найпростіший наказ. Коли була пошкоджена телефонна лінія, потрібно було бігти на поле бою, з'єднувати проводи, усувати під кулями різні неполадки, часто лунали артилерійські вибухи, навколо сипали осколки, але мене, слава Богу, все це минало.

Отець Димітрій через війну проніс біля серця образок Христа Спасителя, яким благословила його мати перед відправленням на фронт. Віра дуже допомагала солдату, часто він тихенько молився, хрестячись уночі під ковдрою.

"В армії я був завжди з молитвою, - продовжує розповідати священник, - без молитви я ніколи нічого не починав робити, не лягав спати, з молитвою прокидався. Молився частіше своїми словами, також "Отче наш", "Богородиця", потім йшов виконувати наказ начальства. ікону Божої Матері я завжди мав при собі і вона мені дуже допомагала. Таким чином, під час війни у дуже відповідальні і небезпечні моменти, коли мене могли поранити чи навіть убити, Бог оберігав мене. Знов-таки, завдяки клопотанням Заступниці нашої старанної Божої Матері".

Коли доводилося стояти вночі на варті, незважаючи на те, що були моменти, коли смерть стояла поруч, батюшка упевнений, що рятували його гарячі молитви, почуті Богом.

"Також мені доручали чергувати на посту в лісі, де в будь-який момент могли непомітно підкрастися німці і захопити нас у полон (на допит). Було дуже страшно й у такі години я дивився на нічне, засіяне зірками небо, з молитвою звертаючись до Бога. Я стояв один на посту, поки інші спали в землянках, і охороняв табір, від нападу. Одного разу під час чергування помітив, як невідома людина намагалася наблизитися до нашого підрозділу і крикнув: "Стій, хто іде?", а він не відповідав, після чого я мав право в нього стріляти, але на щастя, Бог милував, і усе вирішилося благополучно. Я дуже радий, що за час війни мені не довелося убивати, хоча скрізь лилася кров".

- Чи зустрічали ви на фронті  віруючих людей?

- Звичайно, хоча ніхто в цьому не визнавався. Серед нас були не тільки молоді, але і люди старші за віком, які багато пережили у своєму житті. Але незважаючи ні на що, жоден з нас не говорив про Бога нічого поганого, ніхто не закликав до безвір'я, тому що всі розуміли, що наше життя залежить тільки від Бога, особливо на війні.

Зараз стають відомими багато фактів, наприклад, що сам генерал Жуков був віруючою людиною і при собі завжди мав ікону, ніколи не карав солдатів за віру. Зрозуміло, що у важкі військові роки люди особливо відчували свою залежність від Бога, коли не знали, де їх настигне снаряд чи куля; важко було передбачити куди йти - праворуч чи ліворуч; і люди губилися, тому що скрізь їх могла перестріти смерть. Тому їм залишалося сподіватися лише на милість Божу. і це відчувалося. На війні усі важкопоранені до приходу санбату часто згадували рідну маму і Бога, повторюючи: "Господи, допоможи!"

Про довгоочікуваний день Перемоги він почув першим у полку та по рації оголосив усім звістку про капітуляцію фашистської Німеччини. За мужність був нагороджений багатьма бойовими відзнаками. Після війни залишився служити в армії офіцером, у 1951 р. демобілізувався.

- Отець Димитрій, що ви як фронтовик можете сказати про сучасну армію?

- Після війни я служив в армії ще 7 років і жодного разу не чув, щоб десь солдати один одного кривдили чи робили якусь шкоду, а тим більше, щоб когось били. В нас усі виконували Статут, а в ньому ясно говорилося, що солдат солдатові брат, і усі повинні один одному допомогати. Завдяки цьому у нашій армії ми жили мирною родиною. Я буду згадувати ці роки; хоч і важко було, але це моя юність, початок мого життя.

Зараз як ніколи ми маємо можливість пізнавати священне Писання, можемо безперешкодно ходити в Церкву, сповідатися, причащатися Святих Тайн. Це доступно всім - і солдатам, і офіцерам, - кожен має можливість прийти в Божий храм і потім його за це не будуть дорікати і говорити, що він щось неправильно зробив. Якщо зараз створені такі умови - то це велика благодать, щоб ми мали можливість попросити в Бога прощення не лише за свої гріхи, але і за гріхи своїх батьків, які у той час перебували в невіданні і не мали тих можливостей, які є у нас зараз. Я вважаю, що кожен військовослужбовець повинний просити допомоги в Бога, особливо на службі. і нехай Господь допомагає їм бути гідними воїнами за Батьківщину, але перш за все - воїнами Христовими.

Підготувала Олена СКРИННИК

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

ukrline.com.ua Mu Rambler's Top100 ya.ts ya.me