З глибини віків горять чистим полум’ям світильники божественної любові та віри, перші молитвеники, святі угодники Божі на землі Київської Русі, преподобні Антоній і Феодосій Печерські.

Неможливо уявити тисячолітньої історії нашої Церкви окремо від історії Києво-Печерської Лаври і її засновників — преподобних Антонія і Феодосія, які рівною мірою сприяли розвиткові християнства в Київській Русі. З уст преподобних Антонія і Феодосія цілющими джерелами струмилась проповідь, яка розливалася великою рікою євангельської віри протягом тисячі років християнства.

Преподобні Антоній і Феодосій проповідували не тільки словом, але і особистим прикладом свого життя, збудувавши Києво-Печерську Лавру як бастіон православної віри і християнської служби, що стала матір’ю усіх незчисленних монастирів на святій Русі-Україні і поза її межами.

Засновником нашого чернецтва, а також Печерського монастиря став преподобний Антоній (у миру Антипа). Вихований в любові до Бога з юнацьких років, він, відчувши поклик до святості, вирушив на Афон — осередок православного чернецтва. По духовному осяянню, ігумен Феоктист постриг юнака Антипу, надавши йому чернече ім’я Антоній. Передбачаючи велике покликання новопостриженого Антонія, він поблагословив його і сказав: “Іди на Русь знову”... Так, безлюдна Іларіонівська печерка на дніпровських кручах, — перед тим місце перебування прп. Іларіона Київського, — стала першим пристановищем преподобного Антонія, а пізніше і осередком чернецтва на Русі. Ввійшовши в цю печерку, яка нагадала йому Святу Афонську Гору з її подвижниками, преподобний став молитися: “Господи, хай буде на цім місці благословення святих Афонських гір і молитва мого духовного отця, іже мя постриже...”

Зібравши учнів і гідних послідовників, які розширили печеру, облаштували келії та церкву, преподобний поставив для братії ігумена, поблагословив та дав повчання, а сам пішов жити відлюдно, як звик віддавна, викопавши собі нову печеру на сусідній горі і тим започаткувавши відомі тепер Ближні печери.

Засновуючи подвижницьке чернече життя, він багато праці поклав не тільки в Києві, але і в Чернігові. Слава, яка ширилася про преподобного Антонія, була здобута терпінням, постом і пильнуванням віри. По Божому провидінню, преподобний Антоній закінчив дні свого земного життя в першій своїй келії на Дніпрових кручах, де згодом з цієї келії ченці влаштували церкву прп. Антонія.

Києво-Печерський монастир стає на Русі-Україні важливим осередком не лише святості і благочестя, але й знань, — серцем просвітительської діяльності. Він стає першоначальним центром як науки, так і шкіл. Саме тут формується вчена чернеча дружина, основоположником якої стає співподвижник Антонія — преподобний Феодосій Печерський. Ставши ченцем-подвижником, він не пориває стосунків з людьми; відійшовши від світських спокус, він не стає затворником, хоч і дотримується суворого аскетичного правила. Преподобний Феодосій багато потрудився над створенням духовної бібліотеки, при ньому ж з’явилося шанобливе ставлення до книжок. Студійський устав, який він увів, зобов’язував кожного насельника до читання книг. Преподобний Феодосій зібрав багато ченців, які були освіченими і вели літописи про початки Русі.

Сам преподобний Феодосій залишив нащадкам безцінну духовно-літературну спадщину, яка складається з семи проповідей, повчань, двох послань до князя Ізяслава і двох молитов. На цій спадщині вчилися наступні покоління духовенства, і зараз вона не втратила своєї духовної цінності.

Святі угодники Божі Антоній і Феодосій, вічно живі перед Богом і завжди близькі нам, незважаючи на те, що багато сивих століть минуло з днів їхнього земного перебування і подвигу. Преподобні і далі є взірцем смиренності і служіння високим ідеалам християнства. Києво-Печерський монастир став джерелом святості та знань, осередком подвигу і благочестя... Впродовж багатьох віків ця свята обитель преподобних Антонія і Феодосія надихала наш народ до великих подвигів віри і духовного зростання.

Н.М., “Вісник”