Після довгих років ідеологічного тиску особливе місце серед соціальних, історичних, психологічних факторів національно-духовного відродження зайняв фактор релігійний.

В Україні, власне, розпочався новий етап розвитку релігійних конфесій. Однак він спричинив безліч проблем, пов’язаних з нормалізацією релігійного життя, пошуками шляхів урегулювання міжцерковних відносин, подолання гострих і болючих міжконфесійних конфліктів.

Розбудова незалежної Української держави виявила тяжку історичну спадщину, що дісталася Україні в царині церковного життя та державно-церковних стосунків.

З точки зору передачі духовних цінностей найважливішою ланкою вважається сім’я. Сімейний побут, мова, традиції, звичаї, фольклор, вірування та обрядовість, тобто все, що є ознаками національної належності, що, власне, і обумовлює самобутність кожної нації, сімейною ланкою передавалося із покоління в покоління.Саме сім’я ставала першим храмом, в якому дитина сприймала євангельські заповіти, привчалася звертатися в молитві до Творця, звіряти своє життя з біблійними законами.

Але в радянську добу тоталітарний режим під гаслом “радянської сім’ї — осередку соціалістичного суспільства” зумів сильно зруйнувати багатовікові засади сімейного виховання. На жаль, національне виховання як могутній енергетичний потенціал, набутий багатовіковим розвитком української культури та духовності, досі залишається незатребуваним.

Відсутність релігійних начал у сім’ї, в дошкільних та шкільних навчальних закладах, порожнє місце духовного виховання в державній системі освіти сприяють тому, що зростають бездуховні особистості, яким у війську доводиться довіряти зброю. Саме на їх плечі лягає найважливіша місія — бути гарантом нашої державності та незалежності.

Але людина не може жити без віри, і святе місце, яке не буває порожнім, швидко заповнюють закордонні зразки духовної продукції на рівні ширпотребу, що не відповідають ментальності народу, його духовним, історичним кореням. Одночасно серед молоді призовного віку розповсюджуються сектантські течії на зразок сатанистських, які призводять до духовного спустошення, антисоціального розвитку особистості.

Тисячолітні традиції української Церкви ніколи не забороняли військову службу на захист своєї держави. Навпаки, це було і залишається найпершим чоловічим обов’язком. Водночас новомодні імпортовані віровчення насаджають свої духовні цінності, забороняючи брати до рук зброю. Неважко уявити подальшу долю народу, який споживає отруєний духовний “імпорт”.

Широка співпраця між армією та Церквою вкрай необхідна для посилення військового виховання захисників Вітчизни. За останнє десятиріччя релігійна ситуація у Збройних силах та інших військових формуваннях України значно змінилася. До війська приходять призовники, з яких більше третини вважають себе віруючими. Однак, зіткнувшись з психологічними аспектами армійської дійсності, небагато віруючих військовослужбовців залишаються твердими в дотриманні морально-етичних норм віри, здійсненні релігійних обрядів. Тому одним з головних питань сьогодення постає необхідність введення в армійські структури фахівців-священнослужителів.

Чинне законодавство України не забороняє співпраці духовенства і військовиків. Більше того, кожен військовослужбовець як громадянин України має право безперешкодно задовольняти свої духовні потреби. І в інтересах армії сприяти їхньому духовному збагаченню, хоча б з метою зменшення злочинів та порушень.

Молоді юнаки, які приходять на військову службу, лише розпочинають свій життєвий шлях. Рівень їх духовного розвитку невисокий. Тому дуже важливо під час виховання солдат і сержантів не обмежуватися формами виховання, створеними ще за часів комуністичного минулого, а використовувати всі можливості спілкування з діячами церкви, наближення до духовних коренів, що сприятимуть відродженню національних та духовних традицій нашого народу. Світовий досвід душепастирської опіки дає нам багато прикладів плідної праці священиків у військовому середовищі.

Взаємодія між армійськими структурами та церквою стає ще актуальнішою, якщо брати до уваги специфіку військ цивільної оборони. Адже від духовного потенціалу рятувальника залежить його професійна витримка, моральна готовність до дій за призначенням, культура поведінки.

Керівництво частин та підрозділів проявляє турботу про всебічний розвиток військовослужбовців. Не чекаючи директивних вказівок, переважна більшість військових частин організовує заходи виховної роботи за участю духовенства, що сприяє зростанню національного патріотизму і підвищенню здатності військ до дій за призначенням. Священнослужителів запрошують до багатьох частин під час складання воїнами присяги, інших урочистостей. Готуються та проводяться заходи щодо роз’яснення біблійних настанов, духовних витоків та історичних традицій українського народу. В багатьох частинах вже започатковані та діють каплиці або храми. І все ж ми не можемо запевнити, що таким чином задовольняються духовні запити віруючих строковиків, або тих, хто за важких умов солдатської служби відчув гостру потребу приєднатися до духовних цінностей.

Безперечно, кожний віруючий військовослужбовець, який не має  порушень дисципліни, може відвідувати культові заклади. Кожен командир завжди піде назустріч такому солдату. Але відкритим залишається питання про духовну підтримку тих, хто залишився в частині, тих, хто через провину позбавлений звільнення, тих, які лежать на лікарняному ліжку, або щодня несуть відповідальну службу. І насамперед тих, хто тільки-но призвався і відчуває душевну скруту. Офіцери не можуть задовольнити щоденні духовні потреби цих категорій військовослужбовців. Сучасний офі-цер зазвичай не має необхідних знань та релігійних переконань. Тому для військових організацій України вкрай необхідне започаткування викладання релігійно-філософських дисциплін, які мають не лише суто інформа-ційний характер.

На жаль, на нинішньому етапі розвитку українська держава не може повною мірою використати в своїх розбудовчих інтересах значний духовно-об’єднуючий потенціал релігії. Велика і необхідна робота, що започаткована у війську, — це лише перший крок до національно-духовного відродження українського суспільства. Повноцінну, цілісну, національно-свідому особистість з почуттям власної гідності, з високими моральними якостями можливо виховати тільки завдяки правильно організованій системі вивчення національно-духовних ідеалів, традицій, звичаїв. Тому передача всіх духовних надбань батьків, дідів і прадідів дає гарантію на вічність життя нації.

Двохтисячоріччя від Різдва Христового — це сходинка до нового розуміння обріїв, що відкрилися в стосунках між армією та церквою, це життєдайна енергія, велика об’єднувальна сила, що веде нас до нових звершень, що є гарантом життя нації та її майбутнього.

Ростислав Кравченко,

капітан, начальник клубу Київського мобільного аварійно-рятувального загону оперативного рятування військ ЦО України МНС України