Православные храмы

Храм святителя Николая Мирликийского (на Лесном массиве)

Первый молебен состоялся 21 мая/3 июня 1999 г., первая Литургия —…

Храм равноапостольного князя Владимира (в Наводницком парке)

Закладка Владимирского храма была совершена Блаженнейшим Митрополитом…

Храм преподобного Симеона Столпника (в Петропавловской Борщаговке)

Время возникновения Петропавловского монастыря на Борщаговке не…
Публикации

Почитание святой великомученицы Варвары

Прошло 1700 лет со дня мученической кончины 12-летней девочки — святой…

Крест Христов

Вся наша планета усеяна памятниками. Эти памятники поставлены людям, их гению,…

Сучасне місіонерство

Зміни, які відбулися на пострадянському просторі після падіння комуністичного…

“Як до людей, так і люди”

Життєопис угодника Божого останніх часів схиігумена Амфілохія Почаївського (Головатюка), канонізація якого відбулася 12 травня 2002 року.

У селі Мала Іловиця, на Сумщині, у багатодітній селянській родині Варнави Головатюка 27 листопада 1894 року народився син, у святому хрещенні названий Яковом, на честь мученика Якова Персянина. Мир і згода, що панували в родині, мимоволі передавалися маленькому Якову. З раннього дитинства Яків, допомагаючи у господарських справах, бачив благочестя своїх батьків, які з хати не виходили без молитви, увібрав у себе все добре і святе.

У 1912 році Якова Головатюка призвали до царської армії, де віч-на-віч зустрівся з життям і смертю. Санчастина, фронт, передова, полон. Німці відправили його в Альпи, де Яків три роки працював у фермера. У 1919 році юнак здійснює заповітне бажання свого серця і втікає. При допомозі добрих людей переходить кордон і повертається в рідне село.

Молитовна теплота рідної домівки зігріла душу блукача. Зазнавши  горя на фронті й у полоні, Яків глибоко засвоїв, що життя — є безперестанна боротьба, у якій диявол воює з Богом, а поле цієї битви, за словами Достоєвського, — серця людські. І в цій битві не устояти, якщо немає в душі смиренності і благочестя, зрошених сльозами каяття. У 1925 році Яків Головатюк, обравши тісний шлях спасіння, приходить у Почаївську Лавру. Самовіддано і смиренно виконував молодий чернець покладений на нього послух.

У лютому 1931-го року, стоячи у труни покійного настоятеля, Яків раптом відчув усю суєтність і швидкоплинність життя. “Человек, яко трава, дни его, яко цвет сельный, тако отцветет”. Після чернечого іспиту, 8 липня 1932 року, послушника Якова Головатюка постригли у монахи з ім’ям Йосиф. За благословенням намісника Лаври він оселився на монастирському цвинтарі, у маленькому будиночку у воріт. Разом з ієромонахом Іринархом вони прожили там близько 20 років. Проводячи дні і ночі в труді і молитві, о. Йосиф зростав духом, піднімаючись від сили в силу. Він лікував, виганяючи бісів, повертав слух глухим, зір сліпим, скорботним подавав розраду.

Під кінець Великої Вітчизняної війни, після відступу німців, в одну з весняних ночей бандерівці ввірвалися в будиночок до старця, погрожуючи розстрілом. Отець Иринарх, по милості Божій, врятував тоді його від лютої смерті. Після цього отця Йосифа знову переводять у Лавру.

Особливий дар мав батюшка —  виганяти бісів. До нього везли біснуватих звідусіль. Демонів старець бачив наяву, так що часто, проходячи по храму, строго велів їм вийти з церкви і з людей. Горе, що переповняло людські серця, отець Йосиф переживав як своє, співчуваючи стражденним і втішаючи немічних. Майже всі жителі Почаєва зверталися за допомогою до отця  Йосифа.

В часи гонінь на Церкву влада планувала перетворити Лавру в музей атеїзму, а насельникам наказували залишити територію. За усіма віруючими, ченцями і прочанами встановили суворий нагляд, а потім — репресії, висилки, в’язниці... Але ніщо не зломило стійкості ченців, що переносили все мужньо і спокійно, бажаючи, якщо потрібно, навіть умерти за лаврські святині. У храмах монастиря день і ніч горіла лампада і підносилися молитви...

Своєю мужністю і сміливістю відстояв отець Йосиф Троїцький собор. Він знав, що його чекає помста злопам’ятних богоборців. За тиждень його заарештували і помістили в психіатричну лікарню в Буданові, за 100 км від Почаєва. Там його постригли і поголили, зірвали хрест і вночі роздягненого повели в палату буйних душевнохворих... Щодня вводили йому ліки, від яких розпухало все тіло і тріскалася шкіра. Усі, хто знав о. Йосифа, не переставали клопотати про його звільнення; сподівалися і не відступали, просили скрізь, їздили навіть у Москву. Нарешті, вдалося звільнити. Після цього оселився він у свого племінника в рідній Іловиці. Довідавшись, де знаходиться старець, знову почали з’їжджатися до нього люди з  різними недугами. Отець Йосиф щодня служив водосвятні молебні і зціляв людей. Але місцева влада, стурбована напливом хворих людей, настроїла проти нього родичів.

У отця Йосифа було дев’ятнадцять племінників і племінниць. Якось один племінник, тракторист, заманив його на свій трактор і відвіз за село до боліт. А там зіштовхнув із трактора на землю і, побивши до втрати свідомості, кинув у воду і виїхав. Отець Йосиф вісім годин пролежав у холодній воді, а був грудень місяць. Його знайшли ледь живим, він чудом не втонув. Терміново відвезли до Почаївської Лаври і тієї ж ночі постригли в схиму з ім’ям Амфілохій, на честь святителя Іппонійського, пам’ять якого святкувалася Церквою того дня. Ніхто тоді не сподівався, що він доживе до ранку. Але Господь поставив отця Йосифа на ноги, він видужав. Залишатися в Лаврі без прописки було небезпечно, приїхали родичі, і він знову виїхав до Іловиць.

Люди, як і раніше, йшли і їхали до старця за зціленням і одержували його, про що є багато свідчень. Слава про чудесні зцілення розносилася всюди. Уникаючи людської слави, він намагався ховати від людей даний йому Божий дар. Часто приймав на себе людські вади і тим самим вказував причину тих або інших захворювань людей, що приходили до нього. Деякі, не розуміючи духовного життя, вважали старця грішником. І сам він часто говорив: “Ви думаєте, що я святий. Я грішник! А зцілення ви отримуєте по своїх молитвах і по своїй вірі”.

Отцю Йосифу відкриті були душі всіх людей, їхні серця і наміри, але заради терпіння він тримав у себе в будинку і підступних, і лукавих, і біснуватих. Часто, сідаючи за стіл, отець Йосиф співав: “Страха их не убоюся, ниже смущуся!”. Як відомо, “цей рід” (демони) виганяються тільки молитвою і постом, тому отець Йосиф благословляв не їсти в середу і п’ятницю. “Якби ви знали, який піст солодкий”, — говорив старець, маючи на увазі насолоду духовну.

Дуже часто старцю приходилося терпіти неприємності від своїх невгамовних відвідувачів, одержимих бісами. Домашні навіть умовляли його не приймати біснуватих, тому що біси мстили, на що отець Йосиф відповідав: “Важко терпіти, алі і боятися демонів не треба”. Говорячи його словами, земля в дворі була просочена сльозами людей, що моляться, важкохворими, які прагнули всією душею зцілення.

Послушник Іоанн бував у отця Йосифа в селі Мала Іловиця не один раз і там не раз бачив чудеса зцілень. “Не маючи благодатних дарів Духа Святого, — розповідав послушник Іоанн, — важко творити такі чудеса, які творив цей великий угодник Божий нашої Волинської землі”. Це підтвердить і будь-який житель Почаєва і безліч тих, кого зцілив отець Йосиф. Володів він і даром провидіння, про що також багато хто свідчить.

Старець говорив, що будь-який гріх обплутує серце, як павутина, а злість, як дріт, — спробуй розірви його. Велике щастя, говорив він, що Господь сподобив нас народитися в православній вірі і бути православними, а багато народів, на жаль, не знають православ’я.

Свою любов до людей батюшка віддавав усім, тому і йшли до нього з вірою, запалюючись від нього святою благодаттю. Духовної любові в нього вистачало на всіх: він любив хворих і стражденних, бажав їм зці-лення і намагався допомогти. На питання однієї раби Божої, як досягти такої любові, він відповідав: за смиренність Бог дає благодать любові. І ще часто повторював: “Як до людей, так і люди”.

Помер він 1 січня, а ховали його 4 січня 1971 року.

Роки летять; час продовжує свій нестримний біг. Минуло вже більше 30 років після його смерті. А люди, які пам’ятають його живого, його голос, любляче серце і добрі, розумні очі,  передають одне одному про чудеса зцілень. Усі ці роки кожного дня йдуть на могилку до подвижника, запалюють свічу або лампадку, ведуть тиху розмову, довіряючи старцю свої тривоги і нещастя.

Не заросте ніколи до нього народна стежка, протоптана стражденними в надії одержати від Бога зцілення і розраду за молитвами пріснопам’ятного отця Амфілохія — великого угодника Божого.

Усе його життя було жертовним служінням в ім’я любові до Бога і ближнього, тому що любов — це головний плід духовного подвигу християнина і мета чернечого життя. Вона — закон життя на небі і на землі, вона народжується від чистого серця і непорочної совісті. Любов безсмертна, вона йде з людиною у вічне життя і зв’язує душі живих і померлих. Саме таку любов мав старець і здобував глибоку повагу до себе. Вірою, любов’ю і милосердям до стражденних він став милостивим прикладом життя і залишив незабутню пам’ять у серцях віруючих людей. Він і після смерті лікує, втішає, наставляє; люди і тепер відчувають цю любов, відвідуючи могилу. Деякі навіть чують його голос, що кличе молитися, каятися, виправлятися і жити по заповідях Божих. Народ твердо вірить у його святість, а голос народу є глас Божий, і це незаперечна істина. Пам’ять його нехай буде в рід і рід!

Відтоді і донині на місці похованні схиігумена Амфілохія відбуваються чудеса зцілення людей.

Підготувала Людмила НЕСЕНА

 
Поиск на сайте
Календарь
ukrline.com.ua Rambler's Top100 ya.ts ya.me Mu