Православные храмы

Храм великомученицы Варвары (при Киевской областной больнице № 1)

Идея возведения храма на территории областной больницы принадлежит…

Храм трех святителей Василия Великого, Григория Богослова и Иоанна Златоуста (в Голосеево)

Деревяный однокупольный храм в честь трех святителей был построен в…

Храм всех святых воинов

27 апреля / 10 мая 2009 г. освятили Крест на месте строительства…
Публикации

Почему мы почитаем святые иконы

Церковь Православная заповедует нам не только иметь и благоговейно хранить, но…

Что делать молодежи в Церкви…

С жалостью и снисхождением смотрит светское общество на молодых людей, ходящих…

Святитель Савва Сербский

По его имени сербы зовут свою Церковь Святосав­вской. Первый глава…

Священномученик Никифор (Кантакузен)

У Львові канонізовано великого протосинкела константинопольського патріарха архідиякона Никифора (Кантакузена)

Коли вірні чада Православної Церкви в Західній Русі дізналися про таємну підготовку частиною їхніх недбайливих архіпастирів унії з католицьким Римом і запросили Константинопольського Патріарха відрядити в Україну, для врятування тут Православ’я, відомого своїми чеснотами великого протосинкела архідиякона Никифора (Кантакузена), останній сміливо вирушив у 1596 році у дорогу. Незважаючи на заборону польського короля, якому тоді була підвладна Україна, на в’їзд сюди під час запланованого унійного собору православних посланців з інших країн, святий Никифор прибув у Брест і перешкодив прибічникам унії здійснити їх намір. Подвижник очолив тут собор православних, які відмовилися приєднатися до зібраного водночас унійного собору і засудили унію як зраду православній вірі. Нехтуючи небезпекою, що виходила від польської влади, святий Никифор залишився після собору в Україні й трудився на благо Православної Церкви як екзарх Константинопольського Патріарха, викладач та проповідник, який розсилав листи із закликом твердо стояти в православній вірі. Звинувативши подвижника у шпигунстві на користь турецького султана, святого Никифора заарештували та відправили до в’язниці, де у 1599 році замучили голодом. Так святий мученик пожертвував земним життям заради збереження в Україні Православ’я.

Пам’ять священномученику Никифору, згідно постанови Священного Синоду Української Православної Церкви, призначено святкувати в третю неділю після П’ятидесятниці, коли святкується пам’ять усіх Галицьких святих.

Никифор — великий протосинкел і екзарх Константинопольського Патріарха в західноруській Церкві, народився у Греції, вчився в Падуанському університеті, де у 80-их роках XVI століття був ректором “Еллінських грецьких наук”. Коли в 1592 р. Львівське братство сповістило Патріарха Константинопольського про зраду, що готується серед православних західно-руських ієрархів, а князь Костянтин Острозький просив надіслати саме Никифора для влаштування церковних справ, Никифор, за дорученням Патріарха, виїхав в Острог. На кордоні Польщі його схопили, але Никифор встиг втекти і у 1596 році прибув в Острог.

У тому ж році Никифор приїхав у Брест на собор всупереч указу короля, що заборонив в’їзд у країну православних посланців під час собору. Але там він був не один: на собор вдалося потрапити також ченцям з Афону і ряду інших духовних осіб, у тому числі — екзарху Олександрійсь-кому Кирилу Лукарису.

Поява Никифора як каноніч-ного глави Помісного собору цілком змішала плани єпископів, що прагнули унії, та їхніх союзників. Його звинувачували в само-званстві, перевищенні влади, у самочинстві. Але Никифор діяв виключно за правилами Церкви. Прихильники унії не запросили нікого з православних на від-криття собору і відмовилися зустрітися з Никифором, що грамотою нагадав їм про свої права. Тоді православні на чолі з екзархом на законній підставі відкрили свій собор, проведений кано-нічно і бездоганно завдяки Никифору. Собор засудив унію і скинув єпископів-перевертнів. Останні фактично опинилися в ізоляції від православного народу. Ніякого торжества унії не вийшло. Єпископи-уніати не мали ні духовно-морального авторитету, ні значного числа прихильників. Для підтримки унії король вдався до грубого політичного тиску на її супротивників. Олександрійському екзарху Кирилу Лукарису й іншим православним, що прибули на собор, довелося виїхати за наказом короля. Лише Никифор не злякався погроз. Своїм мужнім свідченням він, безсумнівно, нагадував багатьох великих святих, які при сприянні благодаті Божої викривали несправедливих царів.

Зупинившись у князя Костянтина Острозького, він викладає в Острозькій академії й одночасно надзвичайно сміливо продовжує боротьбу проти унії — розсилає листи з закликами стояти в Православ’ї, будучи екзархом приймає священиків. Все це викликало ненависть його супротивників, які шукали тільки приводу для його арешту. Зрештою, привід знайшовся: Никифорові пред’я-вили звинувачення в шпигунстві на користь султана. Особливо переслідував екзарха підступний Замойський, нещодавно врятований ним від турок.

На судовому розгляді, що відбувався під головуванням самого короля, Никифор вів себе холоднокровно, переконливо від-кинувши абсурдні звинувачення: (крім шпигунства, він звинувачувався у вбивстві, чорнокнижництві і навіть у злочинному зв’язку з матір’ю султана). Всі ці злісні закиди були спрямовані проти людини, відомої винятковою чистотою життя і абсолютно вільною від національних упереджень. Для Никифора були усі рівні: греки, італійці, поляки, росіяни, молдавани, турки. Він воістину був служителем Церкви у цьому світі не від світу цього. Проте доля екзарха була вирішена: не домігшись його осуду на формально законній підставі, король велів затримати Никифора ніби для продовження роз-слідування. Незабаром видатного захисника Православ’я відправили у Марієнбурзький замок і потім про нього “забули”. Через два роки, у 1599 році, екзарх був замучений голодом. Так, у повному забутті і безвісті, у невідомому людям молитовному стоянні закінчилося подвижницьке життя надзвичайного воїна Христового, який разом з іншими сповідниками відстояв Православ’я в Західній Русі.

Полоцький уніатський архієпископ Іосафат Кунцевич 22 квітня 1622 р. писав канцлеру великого князівства Литовського Левові Сапезі: “Нехай тільки вельможний пан пригадає, що (до поновлення єдності) зробив у Валахії той чернець Никифор, грек... подмовляв єретиків і схизматиків на з’їздах в Острозі, Луцьку, Бресті під його керівництвом і інших панів, що вважали його пророком; йому допомагали також інші греки... Саме з цієї проклятої їхньої кузні наробив такої великої біди Речі Посполитій Наливайко, повставши зі своєю черню, про що добре пам’ятає вельможний і всі ми... Наливайка узято живим, потім впіймано і того Никифора, автора всіх бунтів, і обох по заслугах покарано”.

Смерть Никифора трималася в таємниці, бо навіть саме ім’я подвижника вороги Православ’я вважали для себе небезпечним. Але пам’ять про мученика благоговійно зберігалася свідками його боротьби за віру в Бресті. Духовний подвиг екзарха Никифора нагадує діяння видатних подвижників Православ’я: подібно св. Максимові Греку, він відкинув у юності  католицтво заради спа-сіння душі; подібно св. Маркові Ефеському — безстрашно відстоював Православ’я, виступаючи проти унії; як і декількома роками пізніше св. Патріарх Московський Гермоген, він завершив сповідницький подвиг мученицькою смертю від голоду.

 
Поиск на сайте
Календарь
ukrline.com.ua Rambler's Top100 ya.ts ya.me Mu