Православные храмы

Храм пророка Илии на Подоле (Ильинская церковь)

Ильинская церковь — первый православный храм, построенный в столице…

Храм Всех святых (храмового комплекса кафедрального собора Воскресения Христова)

Храм рассчитан примерно на 300 человек и возведен, как временный,…

Храм иконы Божией Матери «В родах Помощница» (в 4‑м роддоме, на Оболони)

Первый молебен отслужен в 2002 г., устав религиозной общины…

Публикации

Неразумное “благочестие". Можно ли резать арбуз 11 сентября?

Наступило долгожданное время, когда люди на своей Родине могут свободно…

Жизнь верующего в обществе в Великий пост

По заповеди Христовой, верующие должны поститься не для того, чтобы, принимая…

Чикагская чудотворная плачущая икона Божией Матери

Эта икона Божией Матери “Одигитрия” находится в храме Албанской Православной…

Тьмяна лампочка ледь висвітлює вищерблені сходи з іржавими плямами. Жінка навпомацки спускається вниз. Її підганяють грубі окрики конвоїрів. Нарешті здолала останню сходинку. Коли старенькі очі звикли до напівтемряви, побачила, що опинилася у невеличкій кімнаті в оточенні ще десятка людей, котрі роздягалися на лавках попід стіною.

Старенька зрозуміла, що це люди, з якими звела її доля в останні часи найтяжчого випробування, що посилає їй Господь.

За довгі роки життя у монастирі вона звикла думати про інших, про свої обов’язки, тож і зараз намагалася зрозуміти, кому ж з цих бідолашних найпотрібніша її віра, її підтримка.

Погляд зупинився на молодій жінці. Напівроздягнена, розгублена, надто самотня у цій заповненій людьми кімнаті. Вона  намагалася вивільнити шпильку, що заплуталася у волоссі. Неслухняні пальці ледь управлялися з золотим ланцюжком. Відчай і жах охопили її.

Грубі окрики, грюкіт металевих дверей, і раптом  — тиша. Плечі арештантки здригнулися, очі широко розкрилися, здавалося увесь її біль, відчай, нерозуміння того, що сталося,  — виллються у нелюдський крик. Старенька, що пильно стежила за нею, твердою долонею накрила її руку, м’яко подивилася у вічі.

— Я допоможу, — сказала тихо.  Вивільнила ланцюжок і поклала його на купку таких же речей.

— До стіни, хутко! — наче вибухнуло у підвалі.

Приречені на смерть, відірвані від рідних,  пильно вдивлялися у чужі обличчя, жадібно шукали  співчуття, підтримки. Так закінчувала свій земний шлях Параскева Йосипівна Євдокименко, черниця Благовіщенського монастиря.

Що ж встигла вона усвідомити і пережити за свої 63 роки, доки не опинилася у цьому підвалі із забризканими кров’ю стінами поміж бідолах — таких як вона, невинних?

…Одного дня її, восьмирічну дівчинку, посадили на підводу і повезли з батьківського дому в інше, невідоме життя. Серце обіймав страх: як житиме сама, без рідних, без турботливих матусиних рук. Дорога була довга. З Червоного Бургуна, що на Одещині, везли її степом у село Арнаутку поблизу Херсона.

Час для неї минув швидко. По дорозі заснула. Прокинулася, коли коні зупинилися. Розплющила оченята — над головою було бездонне небо. Потягнулася, солодко позіхнула, звернулася калачиком, знов збираючись повернутися у казковий світ снів.

— Ні, дівчино, вставай, приїхали, — почула вона спокійний голос візника. Він взяв її на руки, поставив біля підводи, ткнув у руки вузлик.

Парася роздивлялася навкруги. Високі кам’яні стіни. За ними виднілися величезні споруди храмів. Сонце посилало у їх золоті куполи прощальні промені. Зачарована дівчинка тихо спостерігала цю величну красу, доки легенький поштовх у спину не повернув її у дійсність.

— Ну, ходімо.

Страх невідомого охопив дитину, і вона з тремтячим сердечком ступила за ворота Благовіщенського жіночого монастиря. Так починалося для Параскеви Йосипівни життя, спрямоване служінню Господу.

Монастир розташувався на півострові між Білим і Безмен озерами біля села Арнаутка (зараз с. Комишани Білозерського району). У 1856 р. господар Білозерки Лев Балтазарович Скадовський подарував 280 десятин землі під жіночий благодійний заклад. Тут у 1866 р. була заснована жіноча община, яку у 1883 р. перейменували у жіночий монастир. При монастирі була 4-класна школа для дівчаток, що працювала за  програмою дворічних міських народних шкіл, а також притулок для 60 сиріт.

Парася, намагаючись вести себе пристойно, крадькома поглядала у віконце. Там на дворі йшли на вечірню молитву черниці, юрмилася зграйка дівчаток в очікуванні наставниці.

— Це твої нові подруги, — почула несподівано. Невисока жінка у чорному одязі стояла поруч. Лагідні волошкові очі випромінювали доброту і співчуття. — Все буде добре, — по-материнськи ніжно пригорнула до себе черниця Параскеву, — ходімо, дитинко, я познайомлю тебе з дівчатами, покажу, де будеш жити.

У карній справі відсутні дані, як жила дівчина у монастирі. Можна лише здогадуватися, що спонукало її відмови-тися від мирського життя заради служіння Господу.

Чернецтво — це велика наука самовідданості. Необхідно багато копіткої праці, напруженої уваги, щоб осягнути велику таємницю Божу. Та і для життя в монастирі потрібні особливий дар, особлива внутрішня прихильність.

Параскева Йосипівна знайшла в собі сили, щоб мандрувати по цій невідомій країні. 39 років сходинка за сходинкою долала жінка обраний нею шлях духовного зростання. Минали роки,  змінювалося життя. Його бурхливий потік не обминув і Благовіщенський монастир.

 

Радянська влада, прийнявши декрет про відокремлення Церкви від держави, заходилася наводити свої порядки і у цій обителі. Поступово скорочувалася кількість послушниць. Якщо у 1919 р. їх було 450, то у 1922 р. залишилося 228. Частину монастиря у 1921 р. віддали під дитяче містечко, де була згодом організована колонія для 500 дітей. Іншу частину залишили черницям, але перейменували у землеробську трудову артіль “Пролетарське життя”. На території артілі залишилася старенька церква та два храми, куди приходили люди із навколишніх сіл. Артілі залишили 30 десятин землі, півдесятини фруктового саду і півдесятини виноградника. Черниці мали з цього годуватися і сплачувати державі податок: 3 пуди зерна за кожну зайняту під посів десятину, 50% урожаю фруктів і т.ін.

Співіснувати двом різним установам було важко. Монастирсько-артіль-ні порядки впливали на виховання “нової людини” у колонії і заважали процесу формування у дітей комуністичного світогляду. Так здавалося керівни-кам цієї установи. Дехто Онищенко, яка очолювала дитячу колонію, не мала наміру з цим миритися. Вона  вірила лише у правоту і силу комуністичних догматів. Тому поставила собі за мету будь-якою ціною виселити черниць з їхньої оселі. Це зробити було неважко.

Становище у Херсоні на той час було жахливим. Страшний голод, висока смертність. Діти залишалися самі, без догляду. Траплялися випадки, коли, голодні, вони поїдали померлих батьків. Тому вимоги про переселення безпритульних дітей до монастиря не були безпідставними. Інша річ, чи були винні у цьому сестри? Однак вирішили це питання у дусі революційного часу — за допомогою зброї.

25 березня 1922 р. 300 червоноармійців на чолі з головою Увиконкому Радченко з почуттям господарів неквапливо  увійшли на монастирське подвір’я (ДАХО, р. 1887, № 697).

Вони були голодні і стомлені. Черниці, як свідчать документи, надали їм притулок і їжу. Воякам цього здалося замало. Зарізали останнього вола, наказали приготувати м’ясо. А самі тим часом  розбрелися хто куди шукати монастирське добро. Пошуки виявилися марними. Наростала лють. Жінки відчули подих ворожості.

Застукали двері. В своїх келіях сестри  зверталися по допомогу до єдиного для них захисника — Господа.

Враз зчинився галас. Прикладами вибивали двері, витягували на по-двір’я переляканих черниць. Били, кололи багнетами. Здирали одяг, щоб знайти приховані коштовності (ДАХО, р. 1887, справа № 697). Далеко навкруги розносилися крики, стогін, плач, брудна лайка. А поруч були ті самі діти, формуванню світогляду яких так заважала монастирська тиша. Коли дика оргія нарешті припинилася, черницям наказали за півтори години залишити їх дім назавжди. Вони стримано сприйняли немилостивий вирок. Вигнані за огорожу жінки три доби провели просто неба без їжі. Не всі витримали випробування. Дві втратили розум, одна померла.

Сестри благали дозволити поховати бідолашну за православним обрядом. Не дозволили. У кожній з сторін була своя зброя, котру вони міцно тримали в руках. Хрест і гвинтівка вступили у нерівний двобій. Жінок силою заштовхали у невеличке приміщення, де ті не мали змоги навіть прилягти. Так провели вони ще кілька днів. Даремно ігуменія Раїса показувала папери, запевняла, що є домовленість із владою про оренду земель та приміщень на 5 років (ДАХО, р. 1887, справа № 697).

— Влада тут я, — поставив крапку Радченко.

Параскева Йосипівна спакувала свої нехитрі речі в маленький вузлик. Пригадала, що з таким же вузликом входила вона у Благовіщенській монастир багато років тому. Він став її домівкою. Вона жила за його закона-ми і не уявляла, що прийде день, коли доведеться назавжди покинути ці стіни. Востаннє вирішила обійти монастир — попрощатися. Йшла повз зачинені храми, розкидані навкруги напівспалені книжки та ікони.

— Господи, поглянь, яка ж то біда, яке лихо скоїлось... Твій дім сплюндрований, над рабами Твоїми знущаються. Прости їм, Господи, не знають, бо, що творять... Не лиши нас, многогрішних, укріпи, дай сили вистояти проти цього ворожого світу...

Якесь нове, незрозуміле життя почи-налося з цієї миті. Які ще випробування чекають на неї? Жодної відповіді не було у неї того вечора. Та все ж втішали слова Спасителя, що “претерпевый до конца, той  спасен будет” (Мф. 10, 22). Невпевненою ходою вийшла за монастирські стіни. Зустрів Євдокименко таврійський степ з його гіркуватим запахом, безкраїм простором.

Параскева Йосипівна пішла у Херсон. Оселилася на тихій вулиці. Та про Бога не забувала. Невеличка кімната стала крихітною обителлю. Її храмом, келією і місцем праці  одно-часно. Вона вірила, що тільки молитвою здатна зарадити ближнім, допомогти  душам, що заблукали, повернутися до Бога. Не боялася прямо говорити про беззаконня і свавілля влади у ставленні до Церкви і її чад. “Радянська влада — влада диявольська, і її буде зни-щено”, — казала селянка за походженням і черниця за переконанням (ДАХО, фонд р-4033, справа № 251).

Безумовно, Параскева Йосипівна розуміла, що такі вислови не пройдуть безкарно. Тавро “ворог народу” не забарилося відмітити її долю. Заарештували Параскеву Йосипівну Євдокименко у грудні 1937 р., звинуватили у релігійній пропаганді і контрреволюційній агітації.

Не було ані суду, ані слідства. Десь у кабінеті хтось підмахнув стосик папірців, і вона опинилася у цьому підвалі під дулом направленої на неї зброї.

А що ж монастир? У 30-ті роки приміщення храмів були зруйновані, а камінь відвезено у Білозерку. Останні будівлі — церкву святого Миколая і гуртожиток для сестер знищили у 1957 р. Про колишнє нагадує лише красива брама, яка чудом збереглася. І ще невмируща пам’ять, що повертає нас у минуле, щоб ми краще зрозуміли сьогодення.

О. ПACІЧНИК, науковий співробітник науково-редакційної групи “Реабілітовані історією”, м. Херсон.

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

Яндекс цитирования Яндекс.Метрика Mail.ru Rambler's Top100 ukrline.com.ua