Православные храмы

Храм всех святых воинов

27 апреля / 10 мая 2009 г. освятили Крест на месте строительства…

Храм преподобного Серафима Саровского в Пуще-Водице

Вопрос о строительстве церкви для Пущи-Водицы встал вскоре после…

Храм священномученика Антипы (при 2‑й областной больнице)

Первую Литургию служили 27 августа / 9 сентября 2009 г. Храм…
Публикации

Собор трьох cвятителів

За переказом Церкви свято на честь трьох святителів Вселенської Церкви…

Горечь современного искусства

С 6 октября по 30 декабря в киевском PinchukArtCentre проходит выставка под…

«Медицина хвора настiльки, наскiльки хворе суспiльство»

В медмістечку столиці діє храм в ім’я Архістратига Божого Михаїла. Настоятелем у ньому – ієрей Геннадій Батенко, лікар за світською освітою і фахом. Служби Божі відправляються у спеціально облаштованому приміщенні, яке було передано віруючим за домовленістю з керівництвом лікарні.

Наша розмова з отцем Геннадієм – про стан медицини в сьогоднішньому суспільстві з погляду людини, яка може поєднувати лікування тіла з лікуванням душі.

—  Розкажіть, будь ласка, як ви стали священиком?

—  Я завжди вірив у Бога, але ця віра до певного часу була якоюсь відокремленою – я не замислювався про ставлення до мене Бога. Уся віра обмежувалася тим, щоб поставити свічку перед іспитами або ще якоюсь важливою подією у житті. А завдяки медицині моя віра стала повнокровною.

У перший день практики мене разом з іншими студентами направили до реанімаційного відділення, де мені довелося побачити людину, яка перебувала у стані клінічної смерті. Згодом мені самому довелося пережити стан клінічної смерті. Я не бачив ніяких коридорів, світла, що про них часто говорять або пишуть. Але я дивився на власне тіло як стороння людина. Воно знаходилось на лікарняному ліжку, і я спостерігав за тим, що відбувається. Цього мені було достатньо, аби більше ні в чому не сумніватися. Це було останньою крапкою над «і» у моїх духовних пошуках.

Шлях до священства набув для мене особливого значення саме через втручання Божого Промислу. Спочатку я зустрів жінку, яка навіть за радянських часів залишалася православною християнкою і ніколи не зраджувала Богові. Вона сказала мені: ходи до служби Божої, сповідуйся, причащайся... Свого часу я хотів покинути інститут, бо не міг поєднати віру й медичну практику. Аж поки мені на очі не потрапила книжка (причому на звичайній книжковій розкладці) «Дух, душа і тіло». Автор – архієпископ Лука, доктор медичних наук. Я далекий від того, аби порівнювати себе із архієпископом, але я побачив, що таке поєднання можливе. Ця книжка допомогла мені закінчити інститут.  Якийсь час я був паламарем у храмі св. Агапіта Печерського і водночас не покидав медичної практики. Але я розривався – там втрачаю досвід, тут нічого не набуваю. Що робити? Тоді я передав на острів Заліт до батюшки Миколая, відомого своїм духовним досвідом, запитання: чи є воля Божа на те, аби стати мені священиком? Батюшка благословив. Мене було висвячено на священика і призначено у храм в ім’я Архістратига Божого Михаїла у медмістечку.

— Як сприйняли ваші рідні, однокурсники і колеги ваше рішення стати священиком?

Напрочуд доброзичливо, не втратив жодного свого друга. Можливо, до кінця не всі зрозуміли, але були щиро раді, чудово сприйняли і батьки, хоч я боявся, чи зрозуміють вони мене.  Якось, тільки-но відкрився храм, мене викликали у реанімацію до хворого, якого напередодні я сповідував. Назустріч до тієї ж реанімації прямує лікар, мій однокурсник, якого я давно не бачив. Дивиться на мене (одягненого в підрясник – прим. ред.) украй здивованими очима і не може нічого сказати, лише хапає ротом повітря. Я йому кажу:

— Так, заспокойся, я розуму не позбувся, у мене все нормально, те, що ти бачиш, – рішення не одного дня. Скажи, у тебе є душа? – питаю.

— Є, – відповідає той.

— От і у тієї людини, що в реанімації, теж є душа. Ось нею я і займатимусь, а ти  – тілом.

Ми потисли один одному руки й пішли до хворого. Ось це поєднання білого лікарняного халату і чорного підрясника в лікарні має величезне значення. Без цього вилікувати людину неможливо.

— Чи завжди хвороба є результатом гріха?

— Не завжди. Про це нам говорить і Євангеліє. Пам’ятаєте, як Христос вилікував сліпого?  «І проходячи, побачив чоловіка, сліпого від народження. Ученики Його запитали в Нього: Равві! Хто согрішив, він чи батько його, що сліпим народився? Ісус відповів: «...ні він не согрішив, ні батьки його, а це для того, щоб відкрились на ньому діла Божі» (Ін. 9, 1–3).

А багатостраждальний Іов запитував: «Невже добре ми будемо приймати від Бога, а злого не будемо приймати?» (Іов 2, 10).

Але в більшості випадків    хвороба – це результат гріха. Водночас, святі отці говорили, що в останні часи людина буде спасатися хворобами і скорботами. Як Господь може зупинити душу, що прямим ходом курсує до пекла, навіть не розуміючи цього? Тільки хворобою. Щоб людина нарешті зупинилася і задумалася – чого варте її життя і скільки йому тривати?

Через хвороби людина приходить до  віри і розуміє, що перша причина її страждань –  хвора душа. Зціли гріх – і ти побачиш, як численні недуги самі собою щезнуть. А головне – віруючій людині набагато легше терпіти хвороби, бо надіється вона на Господа, Котрому все під силу.

— Що ваша практика як лікаря відкрила вам у духовному житті?

— Без врачування душі неможливо зцілити тіло. А лікування душі неможливе поза Церквою. Симеон Новий Богослов говорив: «Для тіла, коли воно страждає, необхідна комбінація багатьох речовин: для одного органа – одне, для іншого – інше. Душа влаштована Богом простіше і для неї треба лише одне – благодать Святого Духа». І це зцілення людина може отримати лише через таїнства церкви.

— Розкажіть, будь ласка, про ставлення медицини й Церкви до розвитку біомедичних технологій.

— Загальне відвернення людини від Бога, занепад любові, те, що називається апостасія, на жаль, панує у світі. Через це медицина стає знаряддям сатани, що проявляється жахливим чином. Узяти  хоча б пересадку органів. Нещодавно я сповідував матір, яка віддала частину своєї печінки синові. Це рідні люди, це, звичайно, був  акт жертовної любові. Але взагалі в нашій країні немає закону про трансплантацію, тому й діється беззаконня. По-дзвоніть до відповідної фірми і запитайте, чи можуть вони посприяти у трансплантації. Вони швиденько погодяться дістати все, що завгодно. Зараз повсюди впроваджують у наше суспільство нові біомедичні технології. Головний чинник для їх впровадження – гроші. Хіба має хоч якесь виправдання фетальна терапія?

— Чому хворі  іноді не довіряють лікарям?

— Медицина, на жаль, перетворюється на звичайну комерцію, яка призводить до бездуховності. Хворі це бачать. Мамона (багатство – прим. ред.) перемагає. І вже дивиться лікар на хворого або як на машину для експериментів, або як на клієнта: вигідний чи ні. Пацієнт виступає як подразник, причому негрошовитий пацієнт дратує більше. З іншого боку, лікарі часто поставлені в дуже складну ситуацію: виконують важкі операції, та ще й кілька за зміну, чергують у вихідні й свята, а отримують 140 гривень на місяць. Цей конфлікт між обов’язком лікаря і матеріальними потребами людини, яка до того ж має сім’ю і повинна її утримувати, – насправді дуже складна річ.

— Зараз люди купують різні БАДи (біологічно активні добавки) як панацею від усіх хвороб. Як ставляться до цього лікарі?

— Часто лікарі  (не всі, звичайно) займаються комерцією просто на робочому місці – боляче дивитися, як вони пропонують ці добавки (кілька років тому захоплювалися «Гербалайфом», зараз з’явилося багато інших). Люди готові купувати все, що завгодно, аби одразу позбутися болей, позбавити себе будь-якого дискомфорту. Насправді ж ніякого зцілення БАДи не дають. Дають полегшення на якийсь час, але це полегшення примарне, оскільки добавки примушують клітину працювати дуже інтенсивно, використовуючи увесь «резервний запас», так премудро влаштований Господом. Наслідки вживання цих препаратів – зростання онкологічних захворювань.

— За радянських часів проводились антиалкогольні компанії, у наші часи проводять боротьбу за здоровий спосіб життя. Але сумна статистика свідчить, що ці засоби не мають реального впливу на людину.

— Неможливо вилікувати такі тяжкі недуги, як наркоманія і алкоголізм, без допомоги Церкви. І лікарі,  і хворі повинні це розуміти. Що таке «біла гарячка»? Постійний вплив токсичних речовин на організм, який врешті-решт сточує ту стінку, той бар’єр, який поставив Господь між людиною і світом, де перебувають «духи злоби». Тоді людина бачить нечисту силу (недаремно майже всі алкоголіки в критичному стані бачать бісів). Звідси – «невмотивовані», з точки зору світських психологів і працівників правопорядку, вбивства у стані алкогольного сп’яніння.

— Багато розмов про евтаназію – позбавлення життя хворої людини шляхом відключення від неї систем життєзабезпечення або за допомогою спеціальних препаратів, коли вона сама або рідні просять про це лікарів, не маючи сил терпіти тілесні страждання. На захист евтаназії говорять, що таким шляхом людину позбавлять страждань.

— Лікар ні в якому разі не повинен цим займатися. Він не вправі брати на себе те, що належить  Богу.   Інакше він стає учасником самогубства (якщо евтаназія є бажанням хворого) або вбивства (якщо цього хочуть його родичі). Тут робота для священика – сповідати людину, причастити, допомогти їй примиритися із собою, із людьми, із Богом, щоб достойно відійти в інше життя. Виправдання про те, що людина не живе, а мучиться, – не спрацьовує. Для цього Церква має спеціальний чин – «Канон на відлучення душі від тіла, коли душа довго страждає». Я говорю це, маючи вже власний священицький досвід. Якось мене викликали до людини, що помирала. Людина була без свідомості. Я почав читати цей канон і бачу, що монітор, який фіксує життєздатність організму, вказує, що серце працює. На шостій пісні канону на моніторі – суцільна пряма лінія: серце зупинилося. Але канон не закінчився, і я продовжую його читати. Серце знову починає працювати. Людина жива, бо до тих пір, поки б’ється серце, душа не покидає тіло. «Даждь Мі, синє, твоє серце» (Притч. 23, 26). На слові «Амінь» хворий помер. Тоді я зрозумів, яку владу дав Господь священику. Як же може лікар позбавляти життя людину, навіть якщо він це робить, користуючись «гуманною метою». Людині, котра довго мучиться, не живе і не помирає, треба викликати священика. Тоді душа покине стражденне тіло й заспокоїться. А, може, людина прийде до свідомості, одужає, покається, причаститься, повірить у Бога і почне нове життя, зціливши тіло й душу.

— Щось трохи сумна картина виходить. Який ви бачите вихід у цій ситуації, яка склалася сьогодні в медицині?

— Як поєднані тіло і душа, так Церква і медицина повинні бути разом. Неможливо лікувати тіло, навіть не замислюючись над тим, що є душа.

Наша медицина у Києві має славних попередників – Караваєв, Пирогов – хірурги, Образцов – терапевт; ці люди зробили значний внесок у розвиток медицини. І всі вони вірили в Бога. Пирогов наприкінці життя сказав: «Без Бога жити неможливо. Неможливо лікувати людей і не вірити у Бога». Тіло – ковчег, де знаходиться душа. Якщо хірург не бачить у людині образу Божого, це призводить до страшних речей. Нинішня комерціалізація медицини підтверджує це.

Перший крок до того, аби поєднати духовність, віру православну із медициною – відкриття лікарняних храмів. Це вже, слава Богу, почалося. Лікарняні храми – Богоугодні заклади, вони мають бути в кожній лікарні. Лікар і священик повинні лікувати людину разом.

— Як живе храм у медмістечку?

— Лікарі медмістечка із зрозумінням ставляться до храму, але належного діалогу, такого, який потрібен і лікареві, і хворому, ще немає. Постійно  проводяться молебні о здравії за тих, хто потребує допомоги, молебні під час операцій, коли разом діють лікар і священик. Звичайно ж здійснюються літургія, сповідь, причастя. Вже тільки те, що під час операції  йде молитва за тих, хто лікує, і за хворих, – освячує всю лікарню. Храм у лікарні – це як передова лінія на фронті. Коли найчастіше людина згадує про Бога, про те, що вона сама не владна над своїм життям? — Коли в неї болить. Дехто тільки в лікарні  вперше замислюється про це.

Парафіяни бачать, що не ми прикрашаємо храм (немає в нас ні матеріальних, ні фізичних сил на це), а сам Господь постійно піклується про благоустрій храму.

— Чи допомагає вам у служінні те, що ви — лікар?

— Звичайно. Хоча не обов’язково в лікарняному храмі священик повинен бути лікарем, це Промисл Божий. Але те, що я лікар, викликає у хворих більше довіри. Адже ми можемо почати розмову  не зі складної і часто важкої для людини теми її духовного життя, а хоча б з її болячок, як краще з ними впоратися і т.п. Лікарні просто необхідний духовний лікар.

Розмову провела Олена ГОЛОВІНА

 
Поиск на сайте
Календарь
ukrline.com.ua Rambler's Top100 ya.ts ya.me Mu