Православные храмы

Храм иконы Божией Матери «Знамение» (на ул. Лагерной)

Земля, на которой построена новая церковь, ранее называлась «Дача…

Храм блаженной Ксении Петербургской (на Святошинском кладбище)

Святошинское кладбище примечательно тем, что здесь покоятся Христа…

Храм Успения Пресвятой Богородицы (Троещина)

Небольшой деревяный однокупольный храм из брусьев принадлежащий…

Публикации

Отец. Памяти протоиерея Николая Запорожца (11.03.1944 — 28.09.2006)

Николай Степанович Запорожец родился в с. Белозерье Черкасской области в…

Флорентийская уния

Отпадение Римской Церкви от Церкви Вселенской в 1054 г. и дальнейший ход…

Созерцатель небесной красоты

В месте с восприятием христианства на Руси происходило весьма существенное для…
Протоієрей Віталій Косовський народився в Запоріжжі на острові Верхня Хортиця, як він жартує, “під тим дубом, де запорожці послання турецькому султанові писали”. З дитинства знав, що служитиме Богу, і, переїхавши до Києва, ходив у Володимирський собор, звідки його “ганяв” уповноважений з питань релігії. Не був піонером і не перебував у лавах ленінського комсомолу. Відхилив пропозиції вступити до будь–якого вузу країни й здобув вищу богословську освіту. Нині йому 37 років, одружений, має двох дітей. Настоятель Свято-Іллінської церкви, благочинний храмів нашого міста та секретар Київської митрополії.

Отче Віталію, який статус сьогодні в Української Православної Церкви? Адже багато хто не розуміє процесів, що відбуваються в церковному житті, та плутається в поняттях: Київський патріархат і Московський патріархат.

Українська Православна Церква, яку очолює Блаженніший Митрополит Володимир (Сабодан), має статус широкої автономії. 1990 року УПЦ надано повну самостійність в управлінні. Митрополит сам рукопокладає єпископів, не потребуючи благословення патріарха, скликає архієрейський собор, вручає свої нагороди, зокрема ордени.

Єдине, що пов’язує нас із Російською православною церквою, – це канонічне молитовне спілкування. Жодних обопільних фінансових стосунків, що, до речі, легко встановлюється, не маємо з нею. Канонічно – ми в складі РПЦ. Юридично, фінансово, матеріально – самостійні.

– Точиться багато розмов про те, що церква має бути цілковито незалежною.

– Щоб остаточно досягти автокефалії, потрібне повне єднання народу, чого, на жаль, в країні сьогодні немає. Якщо на заході України до неї прагнуть, то на сході категорично проти, і з цим треба рахуватися. Коли ж проголосити повне відокремлення, це призведе до чергового розколу. Як сталося в Америці, де теж були парафії Російської Православної Церкви. Здається, в 1971 році на Соборі їй було надано автокефалію. Частина парафій автокефалію визнала, решта ж і досі підпорядкована безпосередньо Московському патріарху. Тож якщо ми не бажаємо розколу, то сьогодні автокефалію робити ще зарано. Звісно, церква в Україні мусить бути цілком незалежною, але спільнота має до цього дозріти.

– З якими, як кажуть у миру, досягненнями Церква зустріла двохтисячний рік від Різдва Христового?

– Більше людей звернулися до Бога. Відроджуються храми. Незважаючи на фінансову скруту, в Україні сьогодні будують понад тисячу церков, багато їх відроджується і в Київській області. Нещодавно почав діяти чудовий храм на честь святителя Миколая при Українському фінансово-економічному інституті, що в Ірпені. Відкрито церкву в приймальнику-розподільнику для неповнолітніх при Головному столичному управлінні міліції, куди потрапляють знедолені, покинуті діти. З ними веде духовні бесіди священик, наставляючи на шлях істинний.

Під час підготовки до Різдва Христового було проведено багато конференцій одну з них – у Почаєві. Також заплановані й Всеукраїнські збори християн – мирян.

– Ви сказали, що чимало людей звернулося до Бога. Що, на Ваш погляд, заважає решті зробити такий крок?

– Нічого. На жаль, замість того, щоб почати жити по-християнськи, люди тільки говорять про це.  Дається взнаки атеїстичне виховання суспільства протягом семи десятиріч. Інша річ, коли дитина змалку зростає у християнстві. Тепер при кожній церкві є школи і для дітей, і для дорослих. Така школа вже понад п’ять років діє в нашій Іллінській церкві. Миряни, збираючись вечорами, спілкуються за чаєм, і не тільки моляться, а й діляться сокровенним. Перед вінчанням кожна пара повинна побувати на бесіді у священика, щоб послухати про таїнство шлюбу і зрозуміти, для чого потрібне церковне благословення. Адже звання християнина багато до чого зобов’язує.  Ф. Достоєвський колись сказав: ” Якщо Бога немає, то мені все дозволено”.

– Чи існуються сьогодні проблеми в Української Православної Церкви?

– Одна з головних проблем та, що Києво-Печерська Лавра з 1926 року вважається музеєм. А вона ж – не що інше, як православний Ватикан. Такої кількості святих, чиї мощі тут покояться, більше в світі немає ніде. Хай би лишався музей у деяких корпусах – завжди можна знайти компроміс. Має ж бути у Митрополита пристойна резиденція, де не соромно приймати представників інших держав. До речі, саме він був єдиним священнослужителем з України, якого разом із Президентом Леонідом Кучмою запросили на святкування Різдва Христового в Єрусалимі. Цей факт свідчить про високе визнання настоятеля УПЦ у світі. А наші семінаристи сплять на триярусних ліжках, у келіях – по двадцять чоловік.

– Багато хто вважає, що оскільки Бог один, то все одно, в який храм і до якої церкви ти ходиш. Вони чи не знають; чи забувають, що Іісус Христос заснував тільки одну Церкву...

– Це так. Православну Церкву часто звинувачують у догматизмі. У давнину, ще за часів Константина Великого, був збірник “Номоканон”, який містив громадянські та церковні закони. Ним керувалися протягом віків. У Київській Русі цей збірник називався Кормчою книгою – книгою управління. І якби Церква на той час не дотримувалася цих чітких канонів, уже б давно деформувалася та перетворилася на яку-небудь секту. Саме завдяки догматизму впродовж двох тисячоліть вона залишається такою, якою її створив Іісус Христос. Ті, хто зневажив канони з історичних або політичних причин, – створили секти, які церквою не назвеш, оскільки божественного там уже нічого немає. Лише людські амбіції та гордість у всьому, а це перший і найголовніший гріх.

– Отче, чого б ви побажали нашим читачам як духовна особа, священик?

– Дуже хотілося б, щоб народ частіше звертався до Бога, а не тільки тоді, коли “грім прогримить”. Кожна людина покликана виконувати заповіді Христові, ходити до храму, пам’ятати дні поминання померлих, шанувати свята. Храм Божий – це місце, куди повинен зайти, зупинитися і замислитися про пройдене, про те, скільки зробив добра, а скільки – зла. Та поміркувати над тим, що все на цій землі скороминуще, й ніхто не знає, коли піде тримати відповідь перед Богом. Як казали святі отці: “ вже ростуть дерева, з яких зроблять наші труни”. Отже, хотілося б, щоб ми зупинилися серед гріха, серед суєти та ходили до храму хоча б щотижня. Колись Євген Євтушенко написав такі рядки:

Проклятье века – это спешка,

и человек, стирая пот,

В порыве мечется, как пешка,

попав затравленно в цейтнот.

Поспешно пьем, поспешно любим,

и опускается душа,

Поспешно бьют, поспешно губят,

а после каются спеша...

О, человек, чье имя свято,

подняв глаза с молитвой ввысь,

Среди распада и разврата

остановись, остановись!

 

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

ukrline.com.ua Mu Rambler's Top100 ya.ts ya.me